Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий - Джек Лондон
Щоб перехопитися через протоку, Френк згаяв лише кілька хвилин, проте не встиг він опинитися на Телячому острові, як його спіткала нова негостинність, цього разу з боку високого босого юнака, що, виткнувшись із-за пальмового дерева з револьвером у руці, закричав:
— Геть звідси! Тікай, поки цілий! Харцизнику!
— Боже милий! — вигукнув напівжартома, напівсерйозно Френк. — Тут тобі просто ворухнутись не можна, не натрапивши носом на револьвера. І кожне жене тебе до Дідька.
— Тебе ніхто не запрошував, — відповів незнайомець. — Ти сам сюди вдерся. Ану, геть із мого острова! Даю півхвилини.
— Я починаю вже сердитися, голубе, — щиро запевнив його Френк, вимірюючи разом з тим бистрим оком відстань до найближчої пальми, — Всі, з ким випало мені здибатися тут, якісь навіжені та неґречні, і всім кортить якнайскорше позбутися моєї особи. Щоправда, це цілком відповідав й моєму бажанню щодо них. А до того ж хоч ви й кажете, що цей острів належить вам, для мене це ще не доказ…
Швидкий стрибок за пальму не дав йому докінчити фрази, бо в стовбур дерева влучила куля, — в те ж таки дерево, тільки з протилежного боку.
— Ну, то на ж і тобі, якщо такі — вигукнув Френк, і собі посилаючи кулю в пальму, за якою стояв юнак.
Протягом п'яти хвилин вони стріляли та рахували постріли, і Френкові стало дуже прикро, коли, випустивши восьмого і останнього набоя, він мусив визнати, що налічив лише сім пострілів незнайомця. Простягши руку, Френк обережно висунув з-за дерева краєчок свого капелюха, й куля відразу прострелила його.
— Якої системи ваш револьвер? — з холодною ввічливістю спитав він.
— Кольт, — почулось у відповідь.
— Тоді вже край, — сказав Френк і сміливо вийшов на берег. — Я рахував постріли. Вісім. А тепер можемо й поговорити.
Незнайомець також вийшов з-за пальми, і Френк не міг не задивитися на його розкішну постать, дарма що все вбрання у нього складалося з брудних парусинових штанів, бавовняної спідньої сорочки й пошарпаного сомбреро. Далі Френкові здалося, що він десь уже бачив його, хоч йому й на думку не спадало, що він дивиться на свій власний портрет.
— Поговорити, — посміхнувся незнайомець, кинувши револьвера й витягши ножа. — Насамперед ми обріжемо тобі вуха, а може, й скальпа здеремо.
— А, та й лагідні ж ви тут, тварюки, — відмовив Френк із чимраз більшим гнівом та огидою і також витяг мисливського ножа, ще блискучого і зовсім нового. — Давай краще поборемося, ніж братися до ножів.
— Я хочу добути твої вуха, — шляхетно сказав незнайомець, поволі наближаючись до Френка.
— Гаразд! Але раніш треба ще звалити мене на землю. Хто впаде перший, той і матиме вуха свого супротивника.
— Згода! — Молодик у парусинових штанях сховав ножа в піхви.
— Шкода, що тут немає кінокамери, щоб зняти нас, — засміявся Френк, і собі ховаючи ножа. — Я киплю, як паровий казан. Увага! Нападаю. Побачимо, хто перший буде на землі.
Френк відразу кинувся на супротивника, але його славетний натиск скінчився ганебно. Юнак, очевидно, заздалегідь приготувався до нападу, і, коли вони зіткнулися, піддавшись навмисне, впав горілиць, а потім, лежачи на спині, так стусонув Френка ногою в живіт, що той перекинувсь сторч головою. Френкові аж дух забило, він упав на пісок, а вага ворога, що навалився на нього, остаточно його подолала. Мовчки дивлячись на супротивника, він завважив, що незнайомець із великою цікавістю розглядає його.
— Навіщо тобі ці вуса? — пробурмотів незнайомець.
— Ріжте швидше, — захрипів Френк, тільки-но зміг віддихнути. — Вуха ваші, але вуса мої. Ми за вуса не вмовлялися. А взагалі ви перемогли за всіма правилами джіу-джітсу.
— Ти сам сказав: «Хто впаде перший», — відповів той, сміючись. — А проте залиш їх собі, свої вуха. Я не намірявся їх різати, а тепер, придивившись ближче, і поготів. Вставай та забирайся звідси. Я таки тебе переміг. Ну, геть до біса! І не смій більше тут винюхувати! Швидше, чуєш!
Ще дужче обурений і принижений після поразки, Френк підвівся й поплентав до свого човна.
— Слухай-но, голубо, — гукнув до нього переможець, — може, залишиш свою візитну картку?
— Візитних карток розбишакам не залишають, — кинув через плече Френк, сідаючи в човна й вичерпуючи з нього веслами воду. — Моє прізвище — Морган.
Страшенно вражений, незнайомець розтулив був рота сказати щось, але передумав і лише промимрив до самого себе: «Одного пір'я птах. Не дивно, що ми такі схожі».
Все ще лютуючи, Френк повернувся до Бичачого острова, сів на березі протоки, закурив люльку й поринув у сумні роздуми. «Скажені всі до одного, — міркував він. — Де ж можна таке чинити! Цікаво, як поводився б Ріган із цим людом. Йому б вони таки відрізали вуха».
Якби Френк міг тієї хвилини бачити юнака в парусинових штанях, такого схожого на нього, він би й справді повірив, що в Латинській Америці всі люди навіжені. Бо той у курені на острові розглядав копію олійного портрета сера Генрі Моргана, що висіла на стіні, і стиха казав до себе:
— Я, здається, таки добряче налякав цього Морганового нащадка. Бачиш, старий розбійнику, — усміхнувся він далі, — двоє твоїх найпізніших родичів мало не повбивали один одного з автоматичних револьверів, проти яких твої пістолі — звичайнісінькі іграшки.
Він схилився над побитою й поточеною шашелем дорожньою скринею, підняв віко з літерою «М» і знову звернувся до портрета:
— Так, мій предку, старий валлійський пірате, ти залишив мені тільки оці лахмани та своє обличчя. Та якби мене обстрілювали так, як тебе у Порт-о-Пренсі, я б не гірше за тебе себе показав.
Через хвилину, почавши напинати поїдене міллю вбрання, витягнене зі скрині, він додав:
— Ну, це дрантя вже на мені. Виходь тепер, пане предку, із своєї рами й насмілься сказати, що я хоч будь-чим відрізняюсь від тебе.
Між живою людиною, одягненою в стародавні шати сера Генрі Моргана, з ножем при боці та двома незграбними пістолями з рушницю завбільшки за поясом, і портретом старого розбійника, що давно вже спорохнявів, була разюча схожість.
Попліч, спинами до щогли,
Даймо відсіч ворогам!
Юнак, торкаючи струни гітари, заспівав старовинної піратської пісні, і йому почало ввижатися, що портрет його двійника тьмариться й переходить в іншу картину: старий пірат, спираючись спиною до щогли
