Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий - Джек Лондон
Френк був хтозна-який наляканий, він гарячково поспішав, боячись, що ця прекрасна дівчина зараз почне конати. Він чув, що коли вкусить гадюка, тіло дуже швидко напухає і стає мов подушка. Не скінчивши ще різати, Френк уже зважив, що робити далі. Найперше він висмокче отруту з рани, наскільки зможе, а потім запалить цигарку і гарячим кінчиком припече вкушене місце. Та поки він орудував ножем, дівчина заворушилася.
— Лежіть тихо! — наказав Френк, бо вона сіла саме тієї миті, як він хотів був висмоктати отруту.
У відповідь Леонсія дала йому своєю маленькою ручкою доброго ляпаса. А тим часом з заростів вискочив індіянський хлопчик і, пританцьовуючи та вимахуючи гадючкою, яку він тримав за хвіст, почав радісно вигукувати:
— Лабарі, лабарі!
Від цих слів Френка пойняв ще більший розпач, і він суворо сказав:
— Лежіть тихо, не можна гаяти пі хвилини.
Але дівчина не чула, що він каже. Вона втупилася в мертву гадюку, і їй полегшало на серці, хоч Френк цього не помітив. Він знову схилився, наміряючись і далі лікувати дівчину.
— Що ти робиш? — крикнула вона. — Цс ж лабарі, до того ж маленька і ще не має отрути. Я гадала, що то отруйна гадюка. Маленькі лабарі дуже схожі на них.
Леонсія відчула, що нога в неї геть затерпла, бо туго скручений жмут майже припинив кровообіг. Вона опустила очі й побачила Френкову хусточку.
— Навіщо ти перев'язав мені ногу? — зашарілась дівчина. — Це ж бо тільки маленька лабарі.
— Але ви самі сказали, що це гадюка, — виправдовувався Френк.
Леонсія затулила лице руками, та все одно видно було, що їй соромно, бо в неї аж вуха почервоніли. А проте Френк міг би заприсягтися, що вона сміялася, коли то був по істеричний сміх. І аж тепер уперше зрозумів, яку мороку взяв він на себе: надіти їй на пальця обручку іншого чоловіка. Однак він рішуче поклав собі не піддаватися її чарам і сказав:
— А тепер, гадаю, хтось із ваших продірявить мене кулями за те, що я не вмію відрізняти лабарі від гадюки, — гірко мовив він. — Можете запросити для цього когось із ферми, якщо вам самій не кортить пристрелити мене.
Але дівчина, мабуть, не чула його. Легко й граційно схопившись із землі, чого й треба було сподіватися від такої стрункої та гарної істоти, вона заходилася тупати по піску.
— Нога мені затерпла, — пояснила вона, сміючись і цим разом не ховаючи вже обличчя.
— Ви поводитеся просто ганебно, — сердито накинувся на неї Френк. — Ви гадаєте, що то я вбив вашого дядька.
Леонсія зразу перестала сміятися, зблідла на виду, нічого не відповіла йому і, нахилившися, пальцями, що тремтіли від гніву, почала розв'язувати хусточку, ніби вона пекла її ногу.
— Дозвольте, я допоможу вам, — чемно запропонував Френк.
— Ти тварюка! — спалахнула дівчина. — Геть звідси! Щоб і тінь твоя на мене не лягала!
— Ось коли ви надзвичайно чарівна, — кепкував Френк, притлумивши палке бажання стиснути її в обіймах, — Ви знову така, якою я вас бачив тут, на цьому березі. Першої секунди ви дорікали мені, що я не цілую вас, другої секунди поцілували мене; авжеж, поцілували, а третьої загрожували подірявити мені живіт оцим вашим цяцьковим револьвериком. Ні, від того часу ви ніскільки не змінились. Така сама запальна. Давайте вже краще я сам розв'яжу! Хіба ви не бачите, що вузол закручено занадто туго? Ваші пальчики зроду не впораються з ним.
Вона тупнула ногою, невимовно розгнівана.
— Моє щастя, що ви не берете з собою револьвера, коли йдете купатися, — піддражнював її Френк, — а то довелося б негайно влаштувати на цім-таки березі похорон прегарного молодика, що зичить вам тільки всього найкращого.
Під цей момент прибігло іпдіянське хлоп'я з її купальним халатом. Леонсія похапцем накинула його на плечі й разом з хлопчиком знов узялася розплутувати вузол. Розв'язавши хусточку, вона жбурнула її геть від себе, паче й то була гадюка.
— Пхе, гидота, — мовила вона, щоб образити Френка. Але Френк, намагаючись не піддаватися її чарам, похитав головою і сказав:
— Це не врятує вас, Леонсіє. На згадку про себе я лишив вам знак, що ніколи не щезне. — Він показав розрізи на її коліні і всміхнувся.
— Ознака тварюки, — відповіла вона, лагодячись іти. — Раджу вам забиратись звідси, містере Генрі Моргане.
Проте Френк заступив їй дорогу.
— А тепер поговоримо поважно, міс Солано, — мовив він уже іншим тоном. — І ви слухатимете. Блискайте собі очима скільки хочете, тільки не перебивайте мені мови. — Він спинився й підняв записку, що був писав до неї. — Я саме хотів послати вам цього листа, коли ви закричали. Візьміть його й прочитайте. Він не кусається. Це ж бо не гадюка.
Вона відмовилась брати записку, але мимохіть, глянувши на неї, запримітила перший рядок: «Я той, кого ви помилково вважали за Генрі Моргана…»
Леонсія кинула на Френка погляд, ще не цілком тямущий, де вже, однак, позначився якийсь сумнів.
— Слово честі… — урочисто почав він.
— Ви… не… Генрі? — ледве чутно перепитала Леонсія.
— Ні, я не Генрі. Будь ласка, візьміть і прочитайте.
Дівчина почала читати, а Френк задивився на її русяві коси і ледь засмагле від тропічного сонця біле личко, що не тільки золотило їй шкіру, а й гріло кров, і, може, саме тому те личко ніби аж світилося.
— А хто мав підписати листа? — запитала вона.
Френк отямився і вклонивсь.
— А ім'я? Як вас звуть?
— Морган, Френк Морган. Як я хотів був пояснити в записці, Генрі і я — далекі родичі, брати в двадцятих або щось таке.
Він здивувався, побачивши, як в очах Леонсії раптом засвітився сумнів, а обличчя знову почервоніло від гніву.
— Генрі, — з докором мовила дівчина, — ти хитруєш і хочеш обдурити мене якоюсь бісовою вигадкою. Ти ж бо Генрі.
Френк показав на свої вуса.
— Ти запустив їх відтоді, як утік, — відказала Леонсія.
Він закасав рукав і показав ліву руку від зап'ястка до ліктя, але дівчина нічого не зрозуміла.
— Пригадуєте шрам? — спитавсь Френк.
Дівчина кивнула головою.
— Ну, то пошукайте його.
Вона схилилась над рукою і, не знайшовши шрама, повагом похитала головою.
— Я… я… вибачте мені, — сказала вона, затинаючись. — Я страшенно помилялась і… тим-то й поводилася з вами…
— То був чудовий поцілунок, — жартівливо перехопив Френк.
Леонсія пригадала недавні події, глянула на своє коліно й вибухнула сміхом, що здався йому найчарівнішим у світі.
— Ви, казали,
