Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

На наших очах шибки з вікон, потім самі вікна й рештки стіни вилетіли на вулицю. Утворився просвіт. Два широких ліжка, без коліс, на ніжках, поїхали на нас! Білий дим, схожий на пару або туман, увійшов у вікно. Стало погано видно. Задушливо. З’явився неприємний, ядучий запах! Я почула голоси. У дворі голосно розмовляли. Я підійшла до іншого вікна, вцілілого. Подивилась униз і побачила двох хлопців у джинсових костюмах. Вони сиділи на мокрій засніженій лавці. Один обхопив голову руками і вив, як звір. Другий повторював:

— Ти чого? Ти збожеволів? — Він бив першого по обличчю, посипав його голову снігом.

Десь кричали поранені. Моторошно! Бабуся-росіянка, кругленька і безжурна, каже:

— Живі! Отже, про живе думати треба! Моя квартира на третьому поверсі. Дочка нещодавно померла. Було їй 29 років. Пом’янути хочу! Її пальто заберіть! Воно нове.

Ми пішли до доброї жінки на її рідний, третій поверх. Зайшли. Я поміряла драпове пальто кольору бордо. Мені підійшло. Ми згорнули подарунок, стали класти в пакет і дякувати бабусі. Мама сказала:

— Живемо поряд. Якщо бомби зруйнують ваше житло, а ви живі залишитесь. Приходьте! З нами перезимуєте. Ми недалеко.

Мама записала їй нашу адресу на шпалерах. Тут оглушливо гримнув вибух. Це бомбив літак! П’ятиповерховий будинок хитнуло, і він похилився. Від страху я перестала будь-що розуміти. Дивилася на розп’яття на стінах і на хрести. Шибки летіли з частинами балкона донизу. І від вибухової хвилі двері вилетіли на сходову кліть. Поволокло димом. «Тільки б тут не померти, на третьому поверсі», — майнула думка. Я прошепотіла, сідаючи на підлогу:

— Мамо!

І тут зрозуміла, що голос у мене пропав. Бабуся стала молитись, бити поклони. Мама приречено заявила:

— Здається, нам кінець. Обіймемось!

Але тут ми почули крик у під’їзді. Чоловік, якого ні я, ні мама не знали, перестрибуючи через сходинки, біг до нас. Він розмахував руками, голосно кричав:

— Будинок горить! Зараз обвалиться стіна! Швидше! Біжіть! Ну, швидше ж! До підвалу! Через дорогу!

З ним був один із двох хлопців з двору. Другий загубився. Ми кинулись униз. Осколки страшенно різали мою праву ногу. Біль був пекельний. Помчали в уже знайомий двір із маленьким підвалом, під виття літаків. Десь стріляли з автомата — мабуть, саме по літаках у небі.

Підвал виявився зачиненим! На дверях висів великий замок! Тоді ми вчотирьох побігли до Червоного дитсадка. Я впала від страшного болю в ногах, і мене потягли волоком за каптур. Кілька бомб ми перечекали в дитсадку. Без вікон і без дверей. «І без кахлів!» — устигла помітити я. Хто їх обдер?! Хто встиг?

Літаки полетіли геть. Ми вийшли. На подив мами, у руках я тримала свій коричневий ціпок — палиця не зламалась! Я так учепилась у неї, що потемніли пальці! Ми встигли перейти дорогу і зайти в наступний двір. Почули знайомий скрегіт. Так попереджає про себе «Град». Мама і я миттю ступили в під’їзд будинку, того, що був ліворуч. Постукали навмання. Нам відчинили. Впустили у квартиру першого поверху. Жінка-чеченка та її син, чоловік приблизно тридцяти років. Тут бабахнуло!

— Ми у вас відсиджувались, — відразу згадав молодий господар.

Мені стало погано з серцем, і вони дали мені валідол. Частину таблеток я залишила мамі. Господиня дала нам води з валер’яною. Моя мама розмістилася на табуреті. А я сиділа в чужому коридорі прямо на баку з водою. Усі завмерли, очікуючи на черговий удар.

— Десь поділися чоловіки, — згадала мама. — Вони намагалися нам допомогти.

— І бабуся-росіянка! — вела за мамою я. — І, здається, я посіяла пальто!

Мама махнула рукою.

Захиталися стіни. Надзвичайно сильний вибух розламав частину стелі. Ми скупчились, ховаючись одне за одного. Нас обсипало штукатуркою та друзками. Наче вогонь пройшов крізь нас — так стало гаряче. Ще один потужний вибух дивним чином, знизу, штовхнув підлогу. Він звалив маму з табурета, а чоловіка навкарачки. Обстріл із «Граду» швидко скінчився. Більше цю здоровенну машину не заряджали. Ми чекали. Але скреготу, характерного для підготовки до вильоту нової порції снарядів, чути не було. Усі вийшли на вулицю. Чоловіків і бабусю не побачили. Побачили згорілу квартиру поряд, на другому поверсі. Діра, як додаткове вікно, показала нам меблевий гарнітур, спальню. Туди влучив снаряд. Там диміла підлога.

— Смертельна тиша! — мовив син жінки, що сховала нас.

Ми подякували нашим рятівникам чеченською та російською мовами. Попрощалися. Пішли донизу. На базар. Він був порожній. Магазин поряд зачинений. Ланцюг і замок. Якщо обстріл — сховатися ніде.

— Швидко! Додому! — скомандувала мама й потягла мене щосили. Біля садка з червоної цегли ми знайшли пакет із пальтом. Коли йшли через двір, у вікні другого поверху побачили знайому бабусю. Вона помахала нам рукою. Частина стіни й даху в цьому будинку зникли.

Із третього і з четвертого поверхів валував густий чорний дим. Чоловіка й високого хлопця в джинсах ми не зустріли. Той, що вив, лежав біля лави. Він був не… цілий, лишилася тільки його верхня частина. Під ним величезною плямою темніла кров. Ми побоялись і не підійшли. Приватний сектор змело. Навіть цеглин не лишилося! Щебінка по землі. І відбитки на тому місці, де стояли паркани. Величезні ями! Зникли будинки й сади. Ціла вулиця стала попелом.

А тут ми дивимось, ідуть із «Берьозки» сивий дід Ніколай і Хавин тато, наші сусіди. Виявляється, вони так злякались авіанальоту, що лежали весь цей час, закопавшись у сніг, і не ворушились. Вони теж ходили шукати, де купити хліба.

Удома біля наших дверей нас чекала стара бабуся Стася. Вона стукала до нас. Їй, природно, не відчиняли. З-під наших дверей ішов дим! Ми зайшли. Водночас горіли: вікно, штора, ніжки полірованого стола та підлога. Довелося виливати всю воду. Носити розталий сніг і бруд до кімнати.

— Добре, все відсиріло! Слабкий вогонь, — раділи ми.

Упоравшись зі своїми справами, виявили, що в нас помінялися сусіди. Родичі Тамари з четвертого поверху виїхали. Заселились, як обіцяла тьотя Мар’ям, люди з будинку навпроти: бабуся Ніна — 73 роки, троє її онуків і молода світловолоса жінка Варя, її дочка.

Я і мама повеселішали. Це ж та родина, з якою ми переживали Першу війну! Сварились. Мирились. Дружили. Допомагали одні одним. Вони жили в нас як біженці.

Знову б’ють «Градом». Якщо я не загину, Щоденнику, зустрінемося вранці!

Поліна

13.11.

Не збагну, як ми