Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль

Наприкінці жовтня у вантажному вагоні Прохода із трьома товаришами по нещастю виїхав з Коломиї на схід. Коли всі замерзли, він наважився попроситися до санітарного вагона, але їх не пустили, мовляв, могли «занести воші». А у «теплушках» їхали не хворі, а цілком здорові «позафронтові визволителі». Теплого одягу, крім свого сірого жупана, який Василь отримав від австрійців 1918 року, не було. Від холоду сильно боліло у грудях. «Я дістав плеврит, — казав він, — і не міг без болю трохи глибше дихати» [96, с. 403].

У Гусятині Прохода звернувся до коменданта з проханням допомогти дістатись до 4-ї Сірої бригади. Той відповів, що фірманок для перевезення людей не має. До наступного етапного коменданта можна доїхати підводою, але де її взяти…

Було дуже холодно. Знайти притулок у теплому помешканні в Гусятині не вдалося. Тому Василь вирішив йти пішки до Кутківців. А здолати треба було 15 верст… Все ж йому пощастило — підвіз селянин.

По дорозі Прохода зустрів з півсотні полонених більшовиків. Їх охороняло двоє вершників. Більшість бранців були роздягнені. До кінця життя Василь Прохода не міг забути жахливий вигляд кількох чи то татар, чи то монголів, босих і голих. Їхні ноги розпухли й кривавилися. Вони йшли і голосно плакали. Від такого гнітючого видовища у Василя перестало боліти в грудях.

— Ви що, звірі якісь? — крикнув він з обуренням до конвоїрів. — Чому женете цих людей босими по морозі? Чому не відпустите їх? Хай би йшли куди хочуть, воювати вони вже не будуть.

— А вам яке діло до них? Ми виконуємо наказ допровадити їх до табору полонених, а там хай роблять з ними що хочуть. Вони також хочуть дійти до того табору, бо не мають куди йти. Ми їх насильно не гонимо.

Прохода кинув кільком полоненим якесь шмаття, щоб вони обмотали собі бодай ноги. А в душі помолився за них: «Спаси їх, Боже, від людської нелюдськості!»

У Кутківцях етапним комендантом виявився старий сірожупанник Таран. Він прийняв Василя як рідного. У його теплій кімнаті Прохода ожив і відчув, що світ не без добрих людей. Наступного дня Таран допоміг товаришеві від'їхати до Городка, де перебував штаб Дієвої армії. Він «не був великим й роздутим, як звичайно бували всі штаби, — згадував Василь Прохода. — Командуючий армією генерал Михайло Омелянович-Павленко був скромним і не любив великого складу штабових прислужників. Таким же скромним був і начальник штабу полковник генштабу Липко, а ще скромнішим був начальник оперативної управи полковник генштабу Віктор Кущ. Я вже не пам'ятаю назв всіх управ штабу. З них були чинними: інспекторська на чолі з полковником Ткаченком, технічно-інженерна — з полковником інженером (Олександром) Козьмою, інтендантська, або постачання, — з полковником генштабу Петром Єрошевичем, а також воєнно-історична — з генералом генштабу (Олександром) Пороховщиковим. До останньої належав головний священик армії протоієрей о. Павло Пащевський» [96, с. 405].

У технічній управі Василь здибав свого приятеля з 21-го куреня 3-ї Залізної дивізії поручника Бордоноса. Він, як і Таран, підбадьорив «знищену в поневіряннях душу (Василя), збідачілу після (по)ранення», коли він став нікому не потрібний [96, с. 405].

Від Бордоноса Прохода довідався про успішну кампанію української армії та про зраду поляків, які сепаратно підписали з москалями мир у Ризі, чим змусили зупинити блискучий наступ. Тепер проти українських дивізій, які стали постоєм у Могилеві, Барі та Меджибожі, більшовики збільшили свої сили. Волинська дивізія відпочиває десь у районі Деражні. Але становище непевне. Очевидно, доведеться відступати.

Відрадивши Василя їхати в Могилів до Олі Хаджі, Бордоніс представив товариша начальнику оперативної управи Вікторові Кущу. І той 3 листопада прийняв кубанця вартовим старшиною в оперативний відділ штабу Дієвої армії УНР. У ньому, крім Куща, працювали підполковник Яроцький та поручник Золотаренко, а у відділі розвідки — сотник Шпилінський і поручник Петро Кожевників.

Квартирував Василь у жидівської родини, яка поставилася до нього по-людськи. В одній із двох маленьких кімнат розкладали йому на ніч ліжко, застилали чистим простирадлом, давали справжню подушку та ватну ковдру. А вранці ще пропонували каву. Але Василь завжди казав, що поснідає у штабі, хоч там ніяких сніданків не було. Тож ходив вічно голодний. Коли господиня побачила, що квартирант залишає у ліжку воші, запропонувала попрати йому білизну. А він навіть мила не міг дати, бо з особистих речей у нього була ще пара брудної білизни та рушник. Тож дочка господині Рита випрала, одна за одною, дві пари білизни. Це була велика радість для Василя!

Взагалі, жиди мали до нього довіру. Під час воєнних дій він не раз ночував у їхніх родинах. І його завжди приймали радо. Якось у Новій Ушиці він теж зупинився у жидівській хатині. Пізно ввечері до неї, прохаючи захисту, забігли молоді жидівки. Виявилося, що в Новій Ушиці, крім частин Залізної дивізії, зупинилися й частини Київської дивізії Юрка Тютюнника. Її козаки і вирішили «побавитися». Разом із комендантом штабу Прохода ліквідував безчинство п'яних як чіп козаків, які вимагали контрибуції. І в подальшому Василь дбав, щоб військові не чинили кривди мирному населенню, хоч би то були і жиди. У своїх спогадах Василь Прохода зазначав, що за час його перебування в 7-й стрілецькій та 4-й Сірій бригаді не було жодного випадку «протижидівських виступів» [96, с. 405].

Те саме можна сказати і про 1-шу Сіру дивізію.

О 24 годині 9 листопада закінчилося перемир'я з більшовиками. Замість того щоб дати наказ атакувати першими ще до закінчення перемир'я або ж перейти в наступ тієї ж ночі, командарм постановив виступати 11 листопада.

Росіяни скористались помилкою й о 7.00 10 листопада навалилися на наші позиції. Українська армія не витримала і покотилася до Збруча. З Городка розпочав свій шлях на захід і Василь Прохода. Відходив разом з оперативним відділом штабу армії одним з останніх.

Переночували, здається, в Кутківцях. Усю ніч Василь прочергував у селянській хаті біля телефонного апарата. Та зв'язку з більшістю бригад не було. Під