Карусь і ми - Софія Парфанович

Внизу океан і острови серед нього. Он скеля, де відпочивають тюлені. Їх ніхто не займає. Людина охороняє їх. Ах, людина! Он же пишний острів Алькатраз, наче самоцвіт на синій гладі затоки. Рожево-жовтою скелею виступає з океану. На ньому велика тюрма. Кажуть, що нікому не вдалося втекти звідтіля. Правда, був такий, що втік, та не вдалось йому переплисти затоки, що відділяє острів від суходолу. Так людина береже людину, а океан є її помічником і сторожить довкола скельного острова.

Обабіч затоку перестрибують мости. Вони наче мереживо на пишній сукні багатої пані. Міст Золоті Ворота — чудо сьогочасної техніки, він повис граційною стрічкою, підвішений на двох стовпах. Щойно, коли ви станете на ньому, бачите, на яких здоровенних каблях висить цей міст.

О! Чудові краєвиди має Сан Франціско!

— Ти питаєш, чому ж ми не там? Дорогий, чи можливо бути всюди там, де краса? Людина — осіла істота і десь же мусить мати куток, одну-дві сковороди, кілька горщиків, писальну машинку і такого Каруся, як ти. Ну і ліжко, щоб спати. Та ти не вживаєш його, бо спиш стоячи, коли не їдеш, то й не знаєш, що це таке.

Так я розказую Карусеві про світ і мандрівки. І не перший це раз. Може це його потішить, коли він такий бідний, побитий, обшарпаний. Хто знає, що діється поза нашим розумінням світу і предметів, а зокрема машин. В них же втілила людина свій розум, творчі думки, свої зусилля, радість осягу і гіркоту невдачі. Отже, багато з себе.

Ми вертаємось на нашу вуличку і паркуємо на звичному місці, — там, де росли колись берести, що їх зрубали. Тут безжально жарить Каруся сонце. Диво, що в ньому не закипить бензина або вода.

Але бідний Карусь не нарікає. Він згідливий, чемний і терпеливий. Його пошкодження направив Джов за один рахунок з попереднім пошкодженням. Я ніколи не думала, що таку нерівну яму можна залатати так гладко, що й сліду ніякого не залишиться. Отож, стоїть Карусь на своїй гарячій вулиці та й жде терпеливо на найближчу поїздку. Не думаю, щоб ждав на нове побиття…

Такі й подібні пригоди траплялись Карусеві. Згодом його вже ніхто не хотів направити.

Вам потрібна якась мала, незначна частина, а вони всі вигукують: «Він старий, він ні до чого!» Навіть не оглянуть його як слід, кинуть тільки оком на його метрику і кажуть: «Навіщо він вам здався? Ви собі купіть новий віз. Чи користь вам витрачати гроші на цього покидька? Шкода кожного цента!» Так і назвали його і то по-англійськи: джонк.

Але пан Орест порадив мені шукати цієї складової частини на смітнику, тобто на цвинтарі авт. Там можна знайти кожну складову частину до авта, відмонтувати її від старого воза й використати з малим коштом.

Ми поїхали туди.

Бурі довгі вулиці, що вибігають у далечінь, забудовані малими, чорними від старости дімками й майстернями. Це не ті великі, а малі майстерні, де роблять складові частини до авт, різне приладдя та зразки для нього — тут називають їх «тул енд дай мейкерс». Така собі непочесна будка-«фабрика», хоч у ній працює четверо чи п’ятеро людей. І дивно, навіщо вони і для кого, коли зараз же поруч великі фабрики Даджа, Крайслера і всякі там інші! Невже вони не можуть випродукувати отих частин?

Позаду одної такої фабрички видніли тулуби старих авт. Огрядний чоловічок обслуговував покупців, бо в своєму приміщенні він продавав теж і нові частини. Довідавшись, чого нам треба, післав робітника шукати цієї частини.

Ми ждали. Але це тривало досить довго. Я вийшла на подвір’я. Заболочене, позначене коліями від коліс, воно було таке ж безнадійно буре, як усе тут. Скелети возів лежали навпереміш, похожі на мертві гниючі тіла невідомих і несамовитих тварин, що колись перед віками жили на землі. Невблаганний зуб часу гриз і ламав їх, дощі поливали і так приспішували їх розклад та повернення у небуття.

На стежці між рядками трупів вештались люди. Самі чорні, бурі одяги, руки в брудних рукавицях, у них долото чи кліщі. Працювали біля покидьків. Відкручували й відмонтовували частини та складали на купу. Під’їздив двигун, набирав у свою пащу оберемок цього заліззя і скидав його в один куток. Довгі жердки, повикручувані бляхи, штудерно вироблені прикраси, ліхтарі без скла лягали там одне на одного. З-під іржі й сажі ще виблискував хром, з-під шару куряви сяяв подекуди нікель. Сіре шершаве залізо надавало всьому своєрідного кольору смерти. Він безнадійно сіро-буро-зеленуватий — такий, як у трупів.

Під’їздила невеличка машина і збризкувала старого воза бензиною. Зараз же він загорявся й палахкотів, як остання жертва. Вогонь пожирав м’які частини, пригожі до спалення. Разом з палахкотячими язиками полум’я і чорним димом вони злітали понад цвинтарище та обсновували його їдким чадом і відразливим смородом крематорії неживих предметів.

Оголені скелети лежали навпереміш. Завтра навантажать їх на вози й відвезуть туди, де їх спрасують в бурі пласти та відішлють до фабрик для повторної перерібки.

— Це вже перестарілий спосіб позбуватись старого заліза, — пояснював пан Орест. — При теперішніх винаходах, що поліпшують добування високоякісної сталі з руди, старе залізо непотрібне та й надто дороге.

— Добре, але що робитимуть із старими автами?