Карусь і ми - Софія Парфанович

— такі, що ледве від землі відросли? Чи не було б добре, якби і ти мав трохи свого власного розуму — хоч настільки, щоб не рушив з місця? Не раз узимі ти робив мені таку капость, так зовсім знечев’я. Приїхали ми раз до городника, пам’ятаєш? Він мав чудові теплиці, повні розкішних гвоздиків. Серед лютої зими вони цвіли прекрасно, і їхні пишні грядки купалися в сяйві сонця, що заливало теплиці крізь скляний дах. Ми приїхали провідати теплиці пана Перкінса, понюхати солодкого запаху і взяти з собою жмуток гвоздиків. Це все я розказала тобі в дорозі і ти добре знав, чого і пощо сюди їдемо.

Але, ти, псяюхо, затіяв порядну витівку! Коли я вийшла з теплиці з паруччям квіття й сіла за керму, ти відмовився рушити. Ніякі зусилля не помогли. Я мусіла піти до бензинової станції, мусіла брести снігом і просити допомоги. Їхнє тяглове авто пхало нас зовсім не довго, а потім непомітно залишилося позаду. В той час ти надумався і став їхати. І їхав так, як годиться порядному возові. І таке траплялось нам не раз, завжди взимі. Тож, чи не міг ти зробити те саме, коли бачив, що хлопець став маневрувати, а інші виповнили твоє нутро та цвірінькали, наче горобці на гілці?

Не бійсь, ти добре знав, що то не я, бо коли я так цвірінькала? Але ти радо застартував і погнався з ними. Набридло стояти непорушно, правда?

Карусь, мабуть, зрозумів свою провину. Він, наче побитий пес, опустив вуха і постогнуючи почалапав вулицею. З його очей капали сльози. Чи то на знак каяття, чи співчуття до мене?

А втім, сіяв дощ.

Б’ють, як дідову торбу

Не знаю, від чого походить це прислів’я. Що то за дід і чому не б’ють його, а його торбу. Але те, що трапилось Карусеві, зовсім стосується до прислів’я. І може, якби воно поставало тепер, всі казали б: б’ють, як Каруся в шкіру. Бо, на щастя, не били вони його серця-мотору, ані інших важних для життя частин, тільки його шкіру, чи з-американська — тіло.

Отож, стояв собі Карусь перед домом на своєму, призначеному місці. Ззаду перевулок, чотири хати перед ним. Сліпо кінчиться вуличка. Її замикає чийсь ґараж, а далі дім і городець. Треба сказати, що городець гарно впорядкований. У ньому цвітуть рожі, біля їхніх ніг пишаються і пахнуть солодко гвоздики. Чого більше треба вам до щастя? Ах, правда! Басейник з водою. Такий малесенький, розміром у три з половиною на два з половиною цаля. Його дно й стіни розмальовані синьою фарбою, і в ньому живе кущик водяних лілей. Такий малесенький, але цвіте він непорочно білим цвітом, що має всередині золоте сонечко. До нього радо залітають мушки.

Травичка довкола басейника гладко пострижена, м’якенька, рівнесенька. І ґараж, той, що загороджує вулицю, на бронзово розмальований, з вікнами, підведеними білою фарбою. По його стінах пнеться кущ жовтої запашної троянди.

Дійсно гарне господарство! Але воно перегороджує вулицю, і вона кінчиться на цьому ґаражі. Чому ми спинюємось на цій, зрештою маловажній, обставині? Вуличку тяжко знайти. Коли шукати навмання та розпитувати людей, вони обов’язково пішлють вас кудись інде. Бо вуличка називається Ґрант і складається з трьох відтинків, то як їм знати, котрого відтинка вам треба? Коли ви навіть заїдете в наш відтинок і не знайдете там потрібного числа дому, вам доведеться виїхати з цього глухого кутка. Ви не маєте іншого способу, лише задкувати до перевулка, що якраз біля нашої хати. Тут, перед хатою має свій постій Карусь. Коли з вас невправний водій або коли погано оцінюєте відстань, можете задом свого воза зачепити Каруся. Коли ж ви в’їхали задом свого воза в перевулок, мусите виїхати наперед, повертаючи одночасно негайно наліво. Інакше ви знову в’їдете на бідного Каруся.

Таке не мусить завжди трапитись, бо ми стараємось паркувати якнайдалі від перевулка. Але, перед нами займає місце вантажник пана Івана. Старий, сірий, обтовчений, він має свої роки. Але пан Іван їздить ним на своє господарство і так привик до нього, як я до Каруся. Отож, наша відстань від в’їзду в перевулок залежить від того, скільки місця залишив нам Іван. Багато ніколи не буває, бо перед ним знову стоїть авто сусіда. Але, коли тісно між автами, тоді Карусів зад дуже близько до в’їзду в перевулок, і легко його зачепити.

Щождо вулиці, то вона має ще таку прикмету: окрім Ґрант, є ще в нашому місті вулиця Ґранд — східня і західна. Коли пишете до нас листа, може навіть до Каруся, пам’ятайте: коли ви напишете «Ґранд», то панове на пошті приб’ють печатку з написом: «Немає такого адресата». Там вони покладуть хрестик і повернуть вам листа. Таке буває навіть тоді, як ви подасте інше число, що часто трапляється, наприклад, переставите цифри. Діставши назад листа, ви сердитесь: «Овва, великі пани! Не можуть справити числа, таж мають стільки посилок до тої пані! Таке велике діло, чи напереді чотири чи три?» А воно, мабуть, велике, коли вам повернули листа.

Але вертаймось до Каруся і його пригод.

Сидів пан Іван на ґанку, відпочиваючи після праці. Ніч випала гаряча. Було пізненько, десь так коло півночі. Нараз почув: бавх! Підвівся, дивиться: в зеленому авті сидить за кермою пані та мотається між Карусем і в’їздом у перевулок. Вже виїхала! Але ще раз зачепила Каруся. Пан сусід успів тільки записати собі число реєстраційної таблиці. Вранці розказував:

— Почув я, як ударила ваш віз. Може б і не цікавився цим