Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Через метушню перед від’їздом кухар не приніс нам сьогодні солдатську їжу. Довелося ділити з рештою жінок перлову юшку в їдальні. А там обговорювали чутки, що обіцяну нам минулого тижня плату (вісім марок за день) нікому не видадуть, бо всі гроші забрали росіяни. А потім друга, ще шаленіша, плітка: по радіо, мовляв, розповідають, що на Берлін сунуть монголи. Сталін начебто не зміг їх стримати, тому дав дозвіл на триденний грабунок і ґвалтування. Тож усім жінкам радять не виходити з хати… Звісно, суцільна маячня. Але жінки в це повірили, тож побивалися і перекрикували одна одну, аж доки не втрутилася наша перекладачка. Міцна кобіта — справжня грім-баба. Вона «тикає» нам усім і танцює під одну дудку з наглядачами, хоч і не має для цього жодних підстав. Її привели сюди працювати, як і нас усіх, але завдяки кільком фразам російською (вона родом із польської Верхньої Сілезії) вона піднялася до рівня перекладачки. Моя російська нічим не гірша. Але я дуже радію, що зуміла її приховати. Я б страшенно не хотіла перекладати накази чи когось підганяти. В неї гострі кутові зуби і злий пронизливий погляд. Десь такими мені уявляються наглядачки в концтаборах.
Ввечері в їдальні нам оголосили, що ми вільні. За своєю грошовою оплатою — так вони це назвали — ми повинні звернутися наступного тижня в ратушу. Кабінет такий-то, каса. Може, нам і справді видадуть платню, а може, й ні. Доведеться чекати. Я потисла руку маленькій Ґерті та іншій моїй колежанці — обережно, адже руки в усіх нас запрані, — і насамкінець побажала їм успіху. Ґерті планує повернутися в Сілезію, де живуть її батьки. А може, жили. Хто тепер знає.
Четвер, 31 травня 1945
Нині почалося моє самостійне голодне життя в мансарді. Думаю, мій ненаситний апетит у вдови було зумовлено інстинктивним передчуттям. Я ж розуміла, що це не триватиме довго. Саме тому поглинала все, що тільки вдавалося. Цього в мене вже ніхто не відніме. І тим важче переходити від ситого життя до жорстоких злиднів. Запасів у мене немає. Пайків поки що майже не видають. Залишається тільки хліб: його роздають вчасно. Мені належить 300 грамів на день. Це шість сірих житніх булочок, які я легко можу проковтнути за сніданок. Хоча сьогодні через брак булочок довелося взяти один кілограмовий буханець. Я перехрестилася, як це робила моя побожна бабуся, мати моєї матері. Хай мені ніколи не бракує хліба. Надрізами я позначила на скоринці три порції, розраховані на сьогодні. Намастити хліб нічим. Сухої картоплі й решток горохового борошна, які мені віддала вдова, вистачить на два обіди. А на вечерю немає нічого їстівного, крім кропиви. Від цього почуваєшся такою слабкою. Зараз, поки я це пишу, в мене відчуття, наче замість голови в мене повітряна куля, яка от-от відлетить. А щойно я нахиляюся, мені починає паморочитися в голові. Цей перехід надто різкий. Але я все одно тішуся, що мала кілька ситих тижнів. Вони додають мені сил. Колись нам нарешті почнуть роздавати пайки. А от розраховувати на постачання з боку росіян більше не доводиться. Це вже в минулому.
Я весь день гарувала в мансарді. День цілковитої тиші й самотності, вперше за довгі часи. Я раптом виявила, що десь зник радіоприймач власника квартири. А на місці, де він стояв, лишився тільки слід руки на вапні: справжні відбитки пальців, докази для Шерлока Голмса. Я дійшла висновку, що це панове покрівельники тут розжилися. А тепер і я заллю їм трохи сала за шкіру. Їхню адресу я отримаю в економки нашого домовласника, який переховується десь у Західній Німеччині. Вона розпоряджається будинком від його імені й зараз приймає оплату за червень. Оренду за попередній місяць скасували: травень 1945 року офіційно не включатимуть в оплату.
П'ятниця, 1 червня 1945
В ящиках на моєму балконі кучерявиться кервель і круглолистий огірочник. Ця дрібка зеленого життя наповнює мій ранок радістю. На сніданок у мене три скибки хліба, намащені клейкою масою, яку я зробила, змішавши сухі дріжджі з водою. Час ставити зуби на полицю.
І все одно я вирушила в довгий похід, цього разу в Штеґліц, щоб провідати молоду секретарку з моєї колишньої фірми.
Берлін чистішає. Діти знову помиті. Всюди видно каравани родин із візками. Це втікачі з берлінських передмість, які прямують додому. Тут і там на мурах і стовпах ліхтарів приклеєні папірці, що закликають сілезців і східних прусів приєднуватися до колективних переїздів на батьківщину. З західним напрямком ситуація складніша: Ельба досі непрохідна. Там зустрілися росіяни і янкі: святкують те, що по радіо називають братанням.
Дорогою я минала довгі живі ланцюги з жінок у синьому та сірому, що розтягнулися вздовж гір сміття. Відра переходили з рук у руки. Повернення до часів пірамід; але ми їх не відбудовуємо, а розбираємо.
Будинок ще стояв, але на вигляд здавався голим і спорожнілим. У квартирі сліди пожежі й провалені стіни. Шпалери звисають клаптями; але в кімнатці у Гільде — квіти у вазі. Я гарячково почала щось їй розповідати, адже Гільде була на диво тиха; почала згадувати всі кумедні ситуації, щоб змусити її розсміятися. Аж доки вона сама заговорила. Тоді вже я знічено замовкла.
Гільде була в темно-синій сукні, бо не мала чорної. 26 квітня вона втратила свого єдиного брата. Доки мати з сестрою залишалися в підвалі, той вийшов на вулицю, щоб з’ясувати ситуацію. Уламок гранати пробив йому вилицю. Німці пограбували померлого. А ще інші віднесли оголене тіло в ближній кінотеатр. Гільде знайшла брата тільки через два дні, обшукавши все довкола. Мати з дочкою відвезли його на ручному візку у Фолькспарк, викопали лопатою неглибоку яму і поклали туди тіло сімнадцятилітнього хлопця, загорнутого в плащ. Там він досі й лежить. Мати саме туди пішла. Понесла на могилу бузок.
Росіяни не дісталися ані до матері, ані до дочки. Їх захистили чотири сходові прольоти; до того ж перила на четвертому поверсі завалилися, й важко було повірити, що вище хтось іще живе. Гільде розповіла, що в їхньому підвалі в поспіху «скористалися» з рослої дванадцятилітньої дівчинки. На щастя, недалеко був лікар, який допоміг їй після того. А іншій жінці з їхнього дому випадковий росіян залишив брудний рушник, а в ньому була загорнута купа прикрас, цілий золотий скарб, про казкову вартість якого в
