Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Ми прали далі, цілу вічність. Друга по обіді, третя, четверта, п’ята, шоста. Прали без перерви — ані хвилі без нагляду. Ми намилювали, викручували, тягали воду. Ноги боліли, кисті рук ми давно понатирали. Росіяни навколо вважали, що цим пранням підклали нам добрячу свиню. Вони зловтішно потирали руки: «Ха-ха! Ну, що, мусите тепер для нас прати? Так вам і треба!» Жінка з Данциґа тільки шкірилася. Я не промовила ані слова, лише посміхалася на всі боки і прала, прала. Хлопці дивувалися. Я чула, як один із них сказав іншому: «А вони добре працюють. І завжди такі радісні».
Останні рушники були десь о 18-й. Ми вимили балії і рушили в бік їдальні, де кожна дістала по черпаку каші. Коли ж ми після цього хотіли разом із іншими жінками йти додому, наглядачі коло воріт завернули нас назад: «Работа!» Жінки перекрикували одна одну, напирали на ворота, бунтували. Але в переможених немає восьмигодинного робочого дня. Солдат штрикав нас у спину гвинтівкою і кричав погрозливо: «Фрау! Работа!» Російське слово, яке вже всі вивчили.
Нам усім довелося повернутися в цех і далі вантажити металеві деталі. Мовчки й апатично ми передавали одна одній пластини і пруття. Було страшенно боляче запраними руками брати холодне залізо.
Нарешті близько 20-ї наш наглядач прокричав, що вагон повний. Він і справді був переповнений, просто-таки скрипів, коли локомотив потягнув його з цеху. Може, до Москви і провалиться дно. Літній робітник зіскочив із потяга, коли той почав рух. Він сказав, що краще б його лишили там, де він був, відправили разом із вантажем, бо, мовляв, «шо мені тут тепер робити?» І рукою показав на порожній, вичищений цех. А жінки почали запитувати: «А де тепер працювати нашим чоловікам?»
Через годину я вже була вдома, цього разу смертельно втомлена, руки задубіли, через що писання перетворилося нині на каторгу. Але й досі злегка захмеліла від тлустого, ситного обіду. Завтра треба буде прати далі. Наш розпорядник уже анонсував нам нову роботу.
Субота, 26 травня 1945
І знову на заводі нескінченний облік худоби, хоч наш віденець мав би вже трохи нас вивчити. День знову почався з гарячої перлової юшки. Жінки задоволено рахували шматки м’яса в мисках. А я радію, що навпроти мене не сидить ніякий пан Паулі й не рахує мені кожен кусень їжі.
Марно я виглядала свою колегу по пранню. Маленька зухвала жінка з Данциґа не прийшла. Тож я переконала двох інших — одну зовсім молоду, а другу десь сорокарічну — піти в пральню зі мною. У відрах нас уже чекали гімнастерки з уніформ, усі в плямах і жирі, — одяг моторизованих загонів.
День минув, як і вчора. Нові пралі були старанними і милими. Нас знову обступили росіяни. Ми оборонялися стусанами і недоречними смішками. Одному із солдатів, із вузькими очима, схотілося нас розлютити. Він кинув нам у балію кілька гімнастерок, що вже сохнули на мотузці, і вказав на кілька виразних плям. Ну, звісно, на них є плями! Адже тих жалюгідних шматків мила і щіток не досить, щоб усе відіпрати! Інші хлопці були привітнішими і залишали нам коло гімнастерок шматки хліба.
Близько обіду наш розпорядник перед бараком спорудив із однієї скрині й двох перевернутих шухляд імпровізовану їдальню, всадовив нас і з тим-таки ввічливо-байдужим виразом обличчям подав великий казанок дуже жирної м’ясної юшки. Ми поволі їли на сонці. Мої колежанки теж насолоджувалися їжею. До речі, на моє стандартне запитання, скільки разів «це» з ними сталося, я отримала від обох ухильні відповіді. Старша, жвава жіночка з зіпсутими зубами, але некепським почуттям гумору, сказала, що їй усе одно, — головне, щоб чоловік, коли повернеться з Західного фронту, нічого не дізнався. Крім того, вона погодилася з прислів’ям, що ліпше вже «рускій на тобі», аніж «янкі над головою». Тут їй було що розповісти, бо разом із сусідами її засипало в підвалі, коли в будинок влучила бомба. Були поранені й одна загибла. А відкопувати їх прийшли тільки через дві години. Коли зайшлося про ту померлу — вже літню жінку — моя супутниця раптом страшенно розхвилювалася: «Вона сиділа коло стіни, просто біля дзеркала». Будівельники повісили дзеркало внизу, бо підвал від початку планували для ясел при дитячому садку, який був у бараку поруч. Але після того як із Берліна евакуювали всіх дітей, садок закрили, а мешканці отримали доступ до підвалу. «Уявіть: тисячі скалок від того дзеркала прошили їй спину і потилицю. Вона тихо стекла кров’ю, а ніхто в тій темряві й хаосі навіть не помітив». Оповідачка обурено вимахувала ложкою в повітрі: «Дзеркало! Це ж якесь божевілля!»
Так, це дивна смерть. Напевно, колись раніше діти, для яких збудували цей підвал, зранку розчісували перед тим дзеркалом свої кучерики. Звісно, цей атрибут розкоші там поставили на самому початку нальотів, коли бомбосховища ще вселяли відчуття затишку й певності.
Ми шурували всю другу половину дня, терли своїми зморщеними й розмоченими руками гімнастерки, штани і шапки. Близько сьомої вечора нам вдалося потай втекти через бічну хвіртку. Розкішне відчуття свободи, вільного вечора й прогуляної школи.
Вдома я, вдова і пан Паулі розпили рештки бургундського, яке я свого часу поцупила в старій будівлі казарми. Завтра неділя, але не для мене. Віденець знову повчав, що як завтра не прийдемо, нас силою заберуть із квартир і відведуть працювати на завод.
Неділя, 27 травня 1945
Довгий, безрадісний, виснажливий день. Найдовша неділя в моєму житті. Робота з 8 ранку до 8 вечора, без перерви, на відкритому сонці. Пральні нині не було. У наших росіян вихідний. Тож ми стояли на подвір’ї, вибудувавши живий ланцюг. Сонце шкварило. Ми з рук у руки передавали цинкові бруски і гострий брухт. Наш ланцюг, довжиною метрів у сто, був доволі рідким. Доводилося щоразу робити два — три кроки в бік наступної жінки з важким вантажем у руках. Уже скоро від палючого сонця в мене розболілася голова. А до цього ще й біль у спині і зранені руки від попередніх днів прання.
Навколо дурні балачки, сварки. Нарешті затягнули пісню. Жінки монотонно й без кінця бубоніли одні й ті ж рядки: «Сонце сяє і палить — наш бурмістр сів гав ловить — а сонце сяє і палить…» І так далі, монотонно. Так жінки вивільняли образу за вкрадену неділю.
Час від
