Україна-Європа - Лада Лузіна

Раптом все стихло. Озираюся. Поклав руки на коліна. Завмер.

– Ну як?

– Бракує слів…

– Може, хочете, щоб я заграв щось на замовлення?

І ось цієї миті мені почало здаватися, що я сплю або марю… Старенька Європа… Середньовічне село-фортеця. Церква. Французький німець… Окуліст-органіст… А що тут роблю я, українська шкільна вчителька?! Музику замовляю?!

– Люсі?!

– Так, пробач… Якщо ти знаєш… Токату ре мінор Баха. Якщо можна, звісно…

– Так-так. Я знаю. Хвилинку.

Знову якісь приготування інструменту, пауза, набирає в груди повітря, ніби збирається співати.

«Та-та-та-а-а-а-а…

та-та-та —

та-та-та…»

«Боже! Господи… Невже все це правда? Та сама Європа? І не мріялося… Ні, мріялося, але не вірилося… Ми тут? Я тут? Якась крихітна частинка світобудови… У цьому несподівано холодному повітрі середньовічного костелу… Серед магічних звуків, давно і добре знайомих, але хвилюючих до мурашок по шкірі… Невже я? Невже для мене? Тут… Скільки років це все здавалося таким нереальним і далеким… Перший закордон. І одразу – омріяна Франція… Може, краще би поступово. Хоча б для початку Польща… Але так сталося. Все тут так природно, так приємно, діти вписалися в це життя з першої хвилини, не ставлячи питань, як у норму… Ця реальність на якийсь час стала нам органічною й дивовижною одночасно, немов та сукня від Хрещеної для Попелюшки… Геть, геть думки про кінець балу! Мені добре. Я подумаю про це потім…»

У ті хвилини музика сколихнула душу, а свідомості відкрилося щось таке… Щось особливе… Вважається, що на порозі смерті перед людиною проноситься все її життя… Може бути. Але не тільки тоді. І не тільки її. Щось подібне трапилося зі мною в костелі альзаського селища. Настільки нереальним здавалося те, що відбувалося.

Я стояла, заплющивши очі, обіпершись на холодний кам'яний поручень балкону, і слухала. Ніби вирвані кадри з фільму колишнього сірого, стройового, безправного нашого існування проносилися перед очима. Приниження урівнялівкою, дефіцитами, чергами, талонами, недовірою, зневірою, «планкою», вище якої ні-ні, зарозумілість, демагогія і брехня можновладців, які мають хоч малу владу… Ціна людського життя – нуль рублів, нуль копійок… Брехня, брехня, брехня, продажність… Афган. Чорнобиль. Смерті, втрати, ура-звіти, ура-брехня.

Сльози текли щоками і капали на кам'яні поручні…

Маленька піщинка в цьому величезному світі, який був, є і буде… Але я вже не хочу, як раніше… І не буду.

Франсуа грав, вочевидь, забувши для кого і навіщо, сам злетів у тільки йому відомі далі… Чоловік обійняв мене за плечі і витер сльози. Дівчатка, як горобчики, притиснулися з двох боків, а я все плакала і не могла зупинити сліз…

Останній акорд. Тиша…

Пройшли роки. Я навіть не думала, що коли-небудь знову туди повернуся. Але це сталося і не раз. Як сталися з тих пір ще багато різних важливих подій у моєму житті, старт яким був даний тоді. Як і безлічі нових для мене основоположних думок і рішень. Наприклад про те, що жити в чесно заробленому достатку не соромно, якщо при цьому бути людиною.

Пройшло багато років, Україна зробила великий прогрес від часу тих «буремних дев'яностих», у певних речах швидко наблизилася до європейських країн, люди стали частіше перетинати кордони, і вже не так дивують зарубіжні реалії. Ми все ще листуємося з моїми друзями, але вже не паперовими листами, а е-мейлами. Вони приїжджали до нас, і я старалася закохати їх у мій Київ, як вони колись закохали мене у квітучий Альзас.

І ось я знову отримала запрошення і лечу до них. А десь у багажному відділенні дрімає моя валіза з буряками та салом, хай пробачить мене таможня. Я мушу все це довезти і зварити для Франсуа Борштш. Той самий, справжній, який на диво смакував йому, як у повоєнному дитинстві матусине овочеве рагу рататуй… І дуже важливо, щоб йому сподобалося. Мене попросила про це Ніколь.

Не так давно прийшов від неї лист із повідомленням, що любий наш хірург-окуліст, затятий ботанік, захоплений органіст… невиліковно хворий. І що залишилося йому кілька місяців. Що вона безмежно страждає, але намагається триматися, та ще й підтримує хворого й уже дорослих синів і їхні родини… А ще вона просила – приїдь, будь ласка, треба вам побачитися, попрощатися, він завжди тебе так тепло згадує. Тебе і твій борштш-рататуй, як у мами…

Літак торкнувся землі. Я витерла долонями сльози і розплющила очі. Відчула на собі чийсь погляд. Здалеку стривожено дивився на мене хлопець з небесного кольору очима та довгим русявим волоссям, перехопленим на лобі плетеною стрічкою. Всміхнулася йому і помахала рукою. Він посміхнувся навзаєм, показав руками, ніби тримає в них круглий предмет, і змовницьки підморгнув мені.

Київ, 1994–2014

©М. Іванцова, 2014

Роман Іваничук

Священне кохання

(Уривок з роману «Торговиця)

Розділ сьомий

Корнель Геродот зупинився перед хвірткою Олесевого подвір'я, забачивши крізь штахети сусіда, який сидів на порозі свого дому, схиливши на руки голову: не годилося радникові поминати його без добридня. На привітання пана Корнеля Олесь квапно підвівся й підійшов до хвіртки, щоб віддати сусідові честь.

«Що ж це ви з самого ранку в зажуру запали, пане Олесю?» – спитав пан Геродот тільки для того, щоб заговорити, бо ж не чекав від Олеся відповіді.

Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного, немов хотіли прочитати з облич, скільки літ минуло, відколи сусідують, а мабуть, так багато, як зморщок на їхніх чолах, до того ж у колись виштрамуваного радника, елегантного, що й муха на канти не сідала, побіліла борідка, а струнка постать гімназиста Олеся Шамрая похилилася вперед, немовби він хотів наздогнати й повернути собі вкрадений у нього час.

«Нема вже в мене, пане меценасе, ні журби, ні втіхи, – відказав Олесь, – тільки нудьга залишилася… Та що я так пишно заговорив, немов поет…»

«А чому й не поет? – кивнув радник головою в бік повітки, під якою поставали в ряд корчуваті потвори, вилуджені з нутра мертвих деревин. – Щоб таке витворити, треба мати мистецьку