Україна-Європа - Лада Лузіна
Незважаючи на «буржуйські замашки» із залученням найманої праці, справ у господині багато. Але все розписано, щоб уникнути безглуздої метушні. Життя циклічне, як шкільний тиждень у щоденнику.
Наприклад, так:
Понеділок – закупівля продуктів і всього необхідного на тиждень в супермаркеті, завантаження холодильників і морозильників (їздить машинкою сама, що тоді, в середині дев'яностих, мені видавалося неабияким дивом прогресу, а тепер зовсім не дивує, бо й сама вже без автівки ніяк).
Вівторок – заміна білизни, прання, сушка (теж сама, але за допомогою пральної машини-автомата, яка мені тоді ще й не снилася), участь у роботі благодійної організації (поширене безоплатне заняття непрацюючих жінок – все їм не сидиться…)
Середа – прасування випраного вчора, відвідування старенької Maman, котра живе окремо, допомога їй. Мені це видалося дуже дивним – Maman y графіку. Якось навіть цинічно на перший погляд. Але скільки наших забутих дітьми батьків були б щасливі чекати щотижня цієї середи…
Четвер – знову доброчинність (це поїздка в районне містечко, спілкування з незаможними, емігрантами, неблагополучними підлітками, допомога у працевлаштуванні, збір коштів на різні міжнародні благодійні акції). І все це з душею, як богоугодне діяння, не з примусу.
П'ятниця – ще що-небудь, заплановане чи ні, за відсутності такого – релакс: перукар, зустріч із подругами або просто приємне заняття вдома для душі. Її день. Вірніше – частина дня.
Субота-неділя – загальносімейні плани.
Плюс щоденне готування їжі, правда, дещо спрощене, порівняно із нашими тоді кулінарними винаходами від бідності та обмеженого набору продуктів в магазинах. А ще на плечах добропорядної французької матусі – контроль за виконанням дітьми домашніх завдань, розвезення їх на своїй машині в музичні (художні та інші) школи та на заняття спортом, поки вони ще малі. Тож, безтурботність життя матусі в матеріально забезпеченій родині – то ілюзія. Але й напруження і знервованості я не помітила.
На час, що вивільнився хоча б від прибирання, Ніколь знаходить собі ще заняття. Ось, наприклад, цілий рік безкоштовно навчає основам Біблії школярів, яким у віці чотирнадцяти років доведеться пройти конфірмацію – ніби ще одне хрещення в церкві – і підтвердити перед Богом власний (а не мами й тата) свідомий вибір бути католиками. Це дуже важлива подія в житті дитини, вражаючий ритуал і велике свято, на яке з'їжджаються родичі з усієї країни.
Ніколь віруюча католичка, як і більшість французів. Але визнає право людини бути атеїстом. Толерантність цих людей була такою дивною після нашого звичного чорно-білого максималізму і категоричних суджень про будь що…
А ще вони дуже люблять музику. У будинку стоїть рояль, на ньому стосик книжок і ваза з квітами. І у великому будинку з великою вітальнею це сприймається органічно-декоративно. У наших типових малометражних квартирах, завалених всяким мотлохом, теж трапляються інструменти, які забули свій голос, бо не до того. Одного разу в дощовий день господар відкриває інструмент, сідає і починає грати… Як це описати? Це такі різні матерії – написане слово і звуки музики. Грав він щось незнайоме, в уяві моїй чомусь виник інтер'єр католицького собору… Слухаю, думаю, дивлюся на його пальці – так швидко і невловимо бігають вони по клавішах…
Раптом донька тихенько смикає мене за спідницю і показує очима під рояль. Дивна річ! Франсуа якось ритмічно тупотить ногами по килиму, та не на одному місці, а ніби перебираючи невидимі клавіші на ньому… Абсолютно заінтригована цим шаманством, підсвідомо купаючись у звуках, з допитливою свідомістю стежу за цим незвичайним способом гри.
Звуки стихли. Витримав паузу, повернувся до нас. Вочевидь, хотів пояснити, що саме він зараз грав, але раптом засміявся, побачивши дві пари дитячих очей, які все ще стежили за його ногами.
– Я репетирував. За два тижні одружується син наших знайомих. Буде реєстрація в мерії, а потім церемонія в церкві. Мене попросили грати там на органі. Правда, я давно вже не грав, але в будь-який момент можу піти і потренуватися на місці. Якщо хочете, завтра сходимо туди, – пропонує він.
Ось у чому справа! Пояснювати дітям тонкощі пристрою органу заочно було складно, але про «клавіші для ніг» довелося-таки тоді розповісти, пообіцявши показати, як воно є.
Вже наступного дня я, чоловік, наші дівчата та Франсуа з Ніколь дійсно вирушили пішки в центр села, туди, де, неподалік від місцевої церкви з лелеками на даху, дзюркоче фонтан із гірською водою.
Увійшли. Після спекотного, ніби завмерлого липневого повітря перепад температур при вході в костел видався неймовірним. Завжди холодні товсті кам'яні стіни віками захищали цей маленький світ від зовнішніх впливів. Тиша, запах лампад і свічок. Напівтемрява. Світло проникало лишень у вузькі, витягнуті вгору вітражні вікна. Ранкова меса давно закінчилася, прихожан не було, туристів теж.
Франсуа вказує на дерев'яні сходи праворуч від входу, піднімається сам, запрошує нас слідувати за ним. На спеціальному вузькому балконі невеликий, як і сама церква, орган. Наш окуліст сідає за інструмент, при цьому виявляється спиною до самого приміщення церкви. Ми спостерігаємо, як він щось налаштовує, готує інструмент до роботи. У безлічі клавіш, скриньок і інших штучок, назви яким я не знала, непосвяченому неважко й заплутатися…
Готовий! Завмер – руки в нетерпінні, немов на старті, на клавішах, ноги теж на своїх місцях. Тепер вже не на килимі, а на клавішах для ніг. І як це можна поєднувати під час гри?!
– Сьогодні – маленький концерт для вас! Спочатку в подарунок – моє улюблене. Потім, що замовите.
Ніколь усміхається і світиться в її очах любов до чоловіка і гордість ним, а також бажання розділити з нами цей їхній світ.
Перше моє враження від самої музики було не таким сильним, тому що захоплювало спостерігання й самого процесу безперервного і злагодженого руху пальців, рук, ніг, голови, хитання тулуба… Шаманство, явне шаманство, прости мене, Господи, що таке лізе в голову в храмі…
Немолодий чоловік в окулярах грає довго й захоплено, здається, зовсім
