Україна-Європа - Лада Лузіна
– Ну, давайте хоч печеньку! – згоджується молодий здоровий організм, виснажений моєю кулінарною оповідкою. – І розкажіть, чи сподобався борщ. І все ж таки – навіщо ви через двадцять років везете туди буряк, якщо й тоді викрутилися?!
– О'кей, – дістаю з сумочки пачку печива і пригощаю хлопця. – Знаєте жарт про борщ?
– Ні, – знизує він плечима.
– От і хатня робітниця моїх друзів не знала, і я намагалася розповісти їй французькою український анекдот про кума, який прийшов до куми, коли та саме варила нашу сакральну страву.
«Куме, а ви любите вчорашній борщ?»
«А як же! Вчорашній же ще смачнішій!»
«То приходьте завтра!»
– От яка! – жує Роман. – А француженка второпала?
– Хто знає, я намагалася пояснити. Налила їй скуштувати… Бачили б ви її реакцію! Напевно, поняття субординації існує насправді, а не тільки в серіалах про занадто багатих, хоча ніякої пихи я в сім'ї господарів не помічала. Але, скажу вам, та пані явно не очікувала частувань від подружки господині. Їла, прицмокувала, хвалила: «C'est bon!» Ще й рецепт попросила. Можливо, з ввічливості, а може, і правда сподобалося.
* * *
Обідали вже ближче до вечора, коли всі зібралися. Казус був у тому, що в оселі не виявилося глибоких тарілок, тільки пара-трійка салатниць. Ото ми з господинею насміялися! Що ж із борщем тепер робити? Перерили всі шухлядки на кухні, видобули давно забутий весільний сервіз, в якому знайшлися подібні тарілки, але не так щоб зовсім глибокі. Але що вже тут… Вирішили, що будемо добавку видавати, щоб не лити через край.
Навіть часнику порізали, пояснили, що заведено його їсти з борщем. Шкода тільки, сала не було. З цим там, дійсно, проблема. Та й навряд чи їли б – холестерин… Зате саме придалася до борщу наша житня кругла хлібина – сувенір з України! БОРШТШ пішов «на ура» в інтернаціональному колективі за цікавою бесідою на терасі, на свіжому повітрі передгір'я. Не залишилося ні краплі. Їли, хвалили, розпитували і про рецепт, і про життя наше радянське та пострадянське… А батько родини, Франсуа, сказав, що мій борщ нагадує йому «рататуй» – овочеве рагу, яке готувала його мама в повоєнному дитинстві. Тільки більш рідкий. Казав, що після маминої смерті жодного разу страва такого смаку йому не траплялася. А я пожартувала, що, певне, в Альзасі десь колись, може, якась українка була вкорінилася, а він її нащадок. Ця версія всім сподобалася.
Смеркалося. Заливалися піснею ненаші цвіркуни. Поруч на газоні гриз запашну кісточку з хрящиком задоволений хазяйський пес. Звісно, це ж тобі не сухий собачий корм із пакета! Ну і ще одну деталь забула – горілочка під борщ теж була відповідна – «З перцем» – наша, українська. Правда, пити її вони зовсім не вміли, довелося чоловікові свій майстер-клас показувати, бо смакують потроху, як вино…
– Оце правильно! Але шкода, що із салом ви прокололися. Треба було хоч скільки взяти… До речі, зізнайтеся, цього разу везете хоч трохи? – примружив одне око хлопець.
– Ні, – покрутила я головою, зробивши суворий і дуже чесний вираз обличчя.
– Угу. Вірю, – так само вдавано-серйозно покивав він.
* * *
Невдовзі оголосили посадку на літак, пасажири заворушилися, ми з Романом теж піднялися, в нього заграв мобільний, я помахала йому рукою і пішла вперед, а він затримався поговорити. Славний такий хлопець, хоч і трохи дивний. Розбурхав у мені спогади про перший мій візит до Франції.
У літаку ми сиділи далеченько один від одного. Під час польоту я позирала в ілюмінатор, милувалася то рідною землею, що віддалялася й ховалась за хмарами, то концентрованоси-нім небом… Не впевнена була, що вдовольнила своєю розповіддю цікавість хлопця, але хіба розкажеш за тридцять хвилин про всі ті враження та емоції, в які поринав «гомо совєтікус», уперше втрапивши в капіталістичний закордон? Визначив тему про буряки – от і отримав оповідку про «борштш». А направду, спогадів про перший у житті закордон було в мене набагато більше.
Я вмостилася зручніше у кріслі, заплющила очі й занурилася у перегляд «слайдів» про ту поїздку, про моїх французьких друзів, які ніби відкрили нам тоді «кватирку в Європу», про спільне й відмінне між нами… Пригадалося, що я страшенно втомлювалася за ті два тижні, бо ж постійно була в роботі – перекладала то з французької, то на французьку, навіть уночі стукотіли в голові якісь фрази та нові вирази, що їх засвоювала на ходу під час спілкування. Але воно того було варте – жоден підручник, жоден теоретичний курс не замінить живої розмови, відкриттів та пізнання мови, людей, традицій, сучасних пріоритетів… Так цікаво було розібратися, чим вони взагалі живуть, ті французи? Достаток, розміреність, передбачуваність, вино, туристи, квіти кругом, гості з екзотичним борщем… Це зрозуміло. Але чим наповнене їхнє життя?
У зовнішню красу і доглянутість країни поринаєш у перші години після приїзду. Далі продовжуєш милуватися і намагаєшся злитися з цим казковим світом, побути в ньому «своїм». А після починаєш копати глибше. Картинка дивовижна, туристично хороша, але ж це чиєсь життя!
Мені, на щастя, життя дарує безліч зустрічей з дуже цікавими і наповненими людьми. Ось і ця добра родина: Франсуа, лікар років п'ятдесяти п'яти. Хірург-окуліст. Батько трьох дорослих синів. Етнічний німець, яких історично чимало в Альзасі. Ніколь, його дружина – «справжня» француженка – парижанка, незламна оптимістка і щебетуха, дуже освічена, але не втратила допитливості – все намагається розгледіти легендарний слов'янський шарм у всіх знайомих чоловіках, які приїжджають з наших країв.
Великий, просторий, не затиснутий сусідами будинок, крайній у селі. За ним піднімаються до гір виноградники. Це житло приємне саме по собі, тому що кожна деталь несе відбиток смаку, звичок і доброї енергетики господарів. Спочатку будинок здавався нам величезним і таким же багатим. Побувавши потім у кількох інших будинках того ж регіону, я зрозуміла, що помилялася, то після наших квартир так сприймалося. Без витребеньок, усе утилітарно, але зі смаком. Оздоблення являє собою літопис життя сім'ї, яка витрачає гроші не на діаманти, а на освіту, книги, подорожі та сувеніри.
«Les voyages forment la jeunesse!»[7] – сказала мені якось Ніколь, мати синів, яким смак до практичного пізнання світу був щеплений змалку. Америка, Північна Африка, Англія (з проживанням в місцевих родинах – з метою вивчення справжньої англійської), Німеччина, Швейцарія (лижні канікули в Альпах), інші країни, не кажучи вже про Францію, по якій то автостопом, то скаутськими стежками, то до числених родичів… Ніяка теорія не замінить такого досвіду.
