Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль

Увечері на прохання когось із рідних він вголос читав оповідання і романи. Всім подобалися «Вечори на хуторі біля Диканьки» й «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, «Герой нашого часу» Михайла Лермонтова, «Капітанська дочка» Пушкіна та романи Вальтера Скотта. Читав Василь і «Полтаву» Олександра Пушкіна… Щоб посміятися, декламував «Сім кіп брехеньок» і «Торбину сміху та мішок реготу» Олександра Півня, земляка зі станиці Павлівської, — єдиного україномовного автора, твори якого можна було дістати.

Літературні читання вносили в родину сестри Пріськи духовний промінь. За це дід Мороз вибачав Василеві його «дармоїдство».

Середовище, в якому зростав юний Прохода, мало б викривити його характер, пристосувавши до загальноприйнятого стандарту. Та він не став грубим егоїстом, ба більше, виплекав до всіх вульгарних проявів життя відразу. Попри несприятливе оточення, Василь завзято вчився. Йому допомагало палке бажання стати освіченою людиною. Він читав усе, що потрапляло до рук…

Серед учнів Василь був найбідніший. Від плати за навчання його звільнили — як незаможного, але талановитого учня. І в уманській школі Василь відчув нетерпимість росіян до українців: інспектор школи, водночас виконувач обов'язків директора, Сергій Михайловський просто «не міг терпіти українських виразів та вимови» [96, с. 76].

— Ей, ти, — говорив він зазвичай, почувши, що козачата між собою говорять українською, — што ти там бунчіш? Я тєбя, каналія, вздую как сідарову казу!

Слід сказати, що козачата прихильніше ставились до Василя — як до «хохла», ніж до його товариша «кацапа» Льонічкіна — без огляду на те, що Льонічкін був чемним і скромним хлопцем. Інакше як інтуїтивною расовою солідарністю це не назвеш.

Любов до російської літератури у Василя поглибив учитель Мегеря, за походженням українець, а зацікавлення історією викликав «недокінчений студент» Асєєв, який, здається, перший повідомив — і то натяками — про революцію в Росії.

Досі життя на Кубанщині минало монотонно. Його порушували дебоші п'яниць, поява циган і мандруючих босяків, шанувальників Максима Горького. Певне пожвавлення в життя станиці внесла російсько-японська війна, бо частину козаків із резерву покликали до війська. Козацький полк з Уманської вислали на Далекий Схід.

Революція 1905 року на станичників великого враження не справила, бо з уманських козаків ніхто не брав участі у придушенні селянських повстань чи заворушень у містах. Не цікавились мешканці Уманської й свободами, проголошеними царським маніфестом. Усім правила звичка до порядку, що встановлювався десятиліттями: робота, а ввечері преферанс із «ґрафінчіком водкі».

Про якийсь революційний рух у станиці не йшлося.

«Національно козаки були несвідомі, а соціально заможні… — писав Василь Прохода. — Крамарі були також задоволені своїм становищем, а з ремісників майже кожний мав власний верстат праці і не мав проти кого робити революцію чи бунтувати. Кожний був вільний у своїй господарській чинності… Якоїсь революційної інтелігенції і жидів не було. Не було й активної свідомої української інтелігенції, а тому був спокій, як у тихому ставку». Станиця від залізниці лежала за 18 верст, «а тому ззовні чогось підбурюючого проти існуючого порядку не доходило. Часописи приходили зі значним запізненням, а до того ж ними ніхто не цікавився» [96, с. 77, 78].

В Уманській не існувало ні Будинку культури чи «Просвіти», ні театру, ні кіно чи музею. Навіть якоїсь виставки. Лише аматорський драматичний гурток. Ставилися переважно п'єси Олександра Островського, а з «малоросійських» — одноактні п'єси «По ревізії», «Кум-мірошник, або Сатана в бочці»… «Це — щоб посміятися», — зазначав Василь Прохода [96, с. 97, 98]. Лише 1908 року в Уманській заснували публічну бібліотеку та читальню.

Василь часто ходив до церкви — і «не тому, щоб комусь подобатись і мати з цього якусь користь, а просто з власного прагнення до Добра» [96, с. 78]. Та невдовзі він спостеріг «розходження церковної проповіді про любов і допомогу ближньому з практикою поступування проповідників», а відтак почав критично ставитися до служителів християнського культу. На це вплинули й учення Льва Толстого та книжка колишнього священика Петрова, в якій той описав різницю між ученням Христа та проповідями і вчинками представників офіційної церкви [96, с. 78, 79].

Одного разу з Андрієм, чоловіком сестри, Василь пішов у триденну мандрівку понад річкою Сосикою — до місця свого народження. Пізнати там щось було вже неможливо. На місці колишнього хутора буйно колосилася пшениця. Не залишилося сліду і від батькової могили…

Закінчивши в червні 1906 року школу з відзнакою, Василь виїхав до Солдатської. Заробляв на легкій праці з ремонту залізничної колії, потім важив тюки із сіном та записував до книжки необхідні дані. Його було прийнято на роботу конторником на сінопресувальний завод, але лише на період пресування сіна — до жовтня.

З другої половини осені 1906 року Василь став рахівником у маєтку козацького сотника Зиміна. Звільнившись через півроку, влаштувався допоміжним працівником на станції Солдатській. Там же трудився кочегаром брат Федір, який повернувся зі служби у війську.

Влітку 1907 року Василь працював рахівником жидівської фірми «Торговий будинок Едуард Бенсон і Генріх Кон», яка постачала спресоване сіно військовому відомству. Коли фірма посушливого 1907 року збанкрутувала, Василь став безробітним.

Помалу він почав цікавитися суспільним рухом, довідуючись про нього з «Русского слова» та «Петербургской газеты». Привернула увагу й творчість Миколи Добролюбова. Читав «Що робити» Миколи Чернишевського, «Літературні мрії» Віссаріона Бєлінського, «Обломова» і «Обрив» Івана Гончарова, «Хто винуватий» Олександра Герцена, «Поєдинок» Олександра Купріна. Вивчав політико-економічні теорії Жана-Поля Сисмонді та Адама Сміта. Та все ж над усіма горував Лев Толстой. Тому й висів його портрет над ліжком Василя.

Повернувшись 1908 року на Кубань, юнак влаштувався в Уманській секретарем місцевого мирового судді, державного радника Миколи Григор'єва. У вечірні години підробляв у судового слідчого крайового суду, ногайського князя Магомет-Гірея Бахти-Гірейовича Мансурова, відомого своїми ліберальними поглядами. Таким чином Василь ознайомився з карним статутом, зі статутами ведення судівництва, законами і процесуальними приписами, цивільним правом.

У вільний час на гулянки не ходив, переважно читав і не нудьгував. Мама, яка переїхала до нього, раділа, що її син