Люди в гніздах - Олег Коцарев

Так-так, настав час змінюватися, гарна погода, йдіть подихайте, йдіть подихайте. Адже Києвом назустріч одна одній марширують уже відразу дві нові армії, українська і російська, в той час як червоні китайці розчинилися на півночі підступним хімічним елементом. Цвинтарні підпільники розминають кістки, спускаються на Куренівку, де над Троїцьким трамвайним парком уже казяться в теплому вітрі трикольорові прапори.

А нові люди розташовуються по закутках цвинтаря, облаштовуються, ховають свої речі, здають небіжчикам на зберігання компрометуючі документи й починають сторожко розглядати діяльність кирилівських шпаків. Кольори шпаків дещо нагадують гербовий імператорський прапор, а це, погодьтеся, трохи нервує.

Під час обіду прийшли білі.

Виразно подивилися на фортепіано.

— М-м, Олексію Івановичу, як дворянина я все-таки закликаю вас зробити благочинний внесок на користь Добровольчої армії, посприяти якнайшвидшій перемозі над ворогом.

— Я вашій справі не співчуваю…

І забрали не піаніно, а Олексія Івановича. Валя плакала разом з мамою. Потім мама довго дзвонила й відсилала телеграми в Полтавську губернію, ще кудись, а через кілька днів зникла на півдня — і нарешті повернулася зі своїм трохи пожмаканим чоловіком. Так приносять одурілого кота після тижневої весняної гулянки. Кіт теж буде сонно мружитися, охоче їсти й дивитися, як Валя грається підсвічниками на піаніно.

На заводі щось тихо подзеленькувало, а у відповідь надувалися великі й затишні бульбашки звуків церковних дзвонів.

Найнятий автомобіль, схоже, востаннє за ціле довге життя провіз Валю повз Кирилівські гори. Хто там тепер ховався? Вечір нахабно розлігся на бруківці. Потяг на вокзалі готувався рушити на схід, у Харків, куди вже кілька тижнів як поїхав Олексій Іванович. На пероні розвантажували й завантажували всі речі, що мали вирушити зі своїми господарями в нове життя. Олег сумно дивився на метушню людей на платформах.

Рушили. Минули розгалужені системи вогників, тихі пагорби на Видубичах, виїхали на залізничний міст. Валя побачила, як вони опинилися над чорною прірвою, й затамувала подих. Лункий стукіт коліс і чорнота; світло і світ віддалялися далеко ліворуч; свіжий запах безодні. Що може бути свіжішим за безодню? Валя з вагоном, мамою й братом падали кілька довгих хвилин — аж нарешті під колесами з’явився лівий берег Дніпра, нові вогники, стовпи та роз’їзди. Блимнув ліхтар — це сапери несли знешкоджену вибухівку, щоб перепродати партизанам, тим самим, які її заклали.

І тут мама сплеснула в долоні, наче на концерті.

— Господи! Ми ж піаніно на вокзалі забули!

#Галиченки #Коцареви #Пархоменки

 с. Попове-Лежачі та с. Тітчин, Курська область, Росія

Дрижик — словом із наголосом на перший склад називають цю місцину. Або ще Максимова гора. Висока круча над річкою Сейм, з якої розгортається панорама градусів так на 250: на острів Печерицю (знизу туди можна перепливти, разом з козами в човнах і з коровами безпосередньо у воді), на менші острівці, на заливні луки, де завмерли чаплі й чорногузи, на річку з одновесельними човнами, на затоку й закуток коло неї, де пасуться коні, на ліси, що ситими військами сходяться з усіх боків. А аж отам біла крапка — це бовваніє монастир мазепинського бароко на півдорозі до Путивля. На Дрижику блукають задерикуваті кози, сюди виходять люди, щоб подзвонити по українській сім-картці — зв’язок кращий. Є кілька самозаглиблених хат, котрі належать чи то селу Попивка, чи селищу Тітчин. Десь тут була й хата Романа Галиченка, одного з пра-пра. Добре місце, щоб починати один із відліків. Добре місце, щоб присісти на землю й дивитись у невимовні далі — тільки от за мить тіло твоє повністю окуповують мурахи, і ти тікаєш, обтрушуючись, чухаючись і замислюючись, у які ще отвори можуть вони залізти, чи є в них етичні обмеження.

[2010 р.]

Дорогою можна наїстися вишень, хоч коли прийдеш до баби Ліди, вона обов’язково пригостить. Дорогою можна сфотографувати кішку в старій іржавій кабіні від вантажівки ЗІЛ. Дорогою можна поміркувати, з ким варто привітатись, а з ким ні.

У баби Ліди живе кіт, а двір охороняє сліпий пес. На вікно прилітають синиці, й вона ніколи не забуде насипати їм хліба. Хіба що вже не зможе. Сусідня хата порожня, бо там хтось когось зарізав через ревнощі.

— А шо? Ми завжди були непокірні! Це ще нашому предку цар Петро Перший говорив! Але й поважав за це. Вин тут границю стеріг.

— Бабо Лідо, який Петро Перший, що б він тут робив?

— Не знаю, а робив.

Триюрідна бабуся наливає чай і, коли всі їдять і п’ють, від задоволення кладе собі руку на груди, власне, під саму шию, там, де зазвичай показують удушення, та гладить себе.

— А дід цукрозаводчику Терещенку уху готував. Отам на острові їли. Терещенко казав: нема такої другої ухи. Тому їм і прізвище вуличне дали — Терешки.

Але мене більше цікавлять старі фотографії, рушник і бабилідина тітка — моя прабаба, яку називали Принька і яка, кажуть, була справжньою знахаркою.

— Розкажіть, що вона таке вміла?

— Та що вміла. Молилася. Молитви всякі знала. Граблі ходила кинути, щоб дощ пишов, а вили — щоб припинився. Лікувала.

— До неї ходили?

— Ні! Вона тільки родичам помагала.

— А замовляння, молитви пам’ятаєте?

— Якісь пам’ятаю. Я ж у неї не один рік прожила, ще дитиною, коли мати за татарина вийшла й не змогла мене туди взяти. Я — зозулине яйце. Спасибі, що вони з дядьком Миколою прийняли, хоча назовсім лишатися я і там не