Люди в гніздах - Олег Коцарев

Юхим був кухарем у самого генерала від кавалерії Олексія Брусилова. Готував йому паску, аж поки генерал лишив його самого та й поїхав у свій прорив. Юхима ж поранили, поклали в шпиталь, і там його знайшла Фросінька, що саме стала на хвилі загального імперсько-патріотичного піднесення сестрою милосердя.

— Бабуся побачила його — і вирішила, що в них будуть красиві діти! — розповідала тьотя Люба.

[1919 р.]

Єдиною естетично довершеною подією нескінченної війни, якій дав початок рік 1914-й (окрім відсунення кордону Росії, ясна річ), у селищі Тітчин став візит кавалерії до будинку, де потім оселиться родина Коцаревих. Справа в тім, що бійці невідомої армії забігали на другий поверх сходами просто на конях!

Скільки разів бував я у цьому під’їзді. Сходи там вузенькі, дуже круті, дерев’яні, під якимось п’янючим кутом. Уявити на них коня — приблизно те саме, що уявити там автомобіль. А ще й із вояком, та, може, з шаблею, може, з маузером у руці? Краще вже і те, й друге. Кавалерист вимахує шаблюкою, шинкує нею поруччя, а другою рукою тим часом пострілює в стіни та у верхню половину сходів. Бах! Бах! На тобі! На!

Тоді в домі був шпиталь для поранених бійців іншої армії. І коли вороги накаталися сходами, то витягли пацієнтів надвір і розстріляли коло дивакуватої червоної стіни — під нею тепер підвали з консервацією.

Юхиму та Фросі пощастило більше. Їм лише пограбували рибний магазин у Глушковому. Про той загін грабіжників кажуть, що командував ним отаман Шиян. Єфросинія мала дівоче прізвище Пархоменко і про всяк випадок тримала в домі фотографію червоного командира Пархоменка, щоб показувати при червоному обшуку чи реквізиції.

Якось увечері Фрося вийшла з квартири на двір. Було вже темно, але видно, що з краєчку неба котилися важкі хмари, а місяць із другого боку так розрісся, аж стало страшно, чи не стрибне він зараз на плече й чи не відкусить від цього плеча шматок. Від подібних господарських роздумів відволікло дивне світло неподалік сараїв. Точніше, щось блимнуло там, де був Фросин город. Нічого собі справи! Фрося швидко повернулася до квартири, знайшла там залишену для чогось лопату — і рушила на розвідку боєм. Суворі вольові очі поблискували, лопата грізно ледь не зачепила сарайну черепицю. Ось і город. Усе ясно. Якась темна постать викопує тут її овочі, а серед них і моркву, котра підозріло світиться, але Фросі не до метафізики: вона, здійнявши лопату, тихенько рушила в атаку, зараз помститься всім грабіжникам і злодіям світу за обчищену глушківську крамницю, однак постать в останній момент щось відчула, шарпнулася, відскочила, опинилась у хвилі місячного світла і…

— Ш-шо це ти тут робиш? Сказився, чи що? — перед Фросею стояв її рідний законний чоловік із овочами, щойно поцупленими на не менш рідній грядці.

— Фросічка!

— Що це ти набрав?

— Фросічка! То для їдальні, там же ну зовсім нема з чого готувати вже.

— Значить, ти обікрав свою грядку для заводської їдальні?! Точно сказився, я зразу так і подумала. Потрібно тебе освятити, як порося.

Випадок запам’ятався, але не дуже вже й здивував. Чим-бо сильно здивуєш жінку з суворими очима посеред двадцятого століття, оздобленого яскравим візерунком війн і «голодовок»?

[1938 р.]

Та й у Юхима була нагода дещо реабілітуватися.  Одного разу до цукрового заводу завітав усесоюзний староста товариш Калінін. Із такої нагоди в їдальні напилося все начальство, а на честь гостя перейменували сам завод. Залом гойдалася музика, а посередині кухар Юхим Коцарев хвацько танцював «Камаринську», розкидаючи руки, ніби карусель, тож виходило, що карусель розважається на гойдалці. Всесоюзний староста запалився, заплескав, а коли танець скінчився, міцно розцілував кухаря.

— Ніколи-ніколи ще не бачив, щоб так танцювали «Камаринську»! — кликав він у свідки цілий світ, цілував знову й лише за третім заходом повернувся до столу, щоб учетверте переповісти товариству анекдот.

«Сиджу я, значить, на пленумі, а там якийсь такий підлий протяг! І от я як не витримаю, як чхну — просто під час виступу товариша Сталіна! У-я-вля-є-те? Товариш Сталін перервав виступ і замовк. Усі аж завмерли. Тоді він такий питає:

— Хто це чхнув?

Усі мовчать іще тихше, і я мовчу. Тоді він такий:

— Охороно! Заарештувати кожного десятого!

І заарештовують. Виводять геть. Усі зовсім позатихали. Тоді товариш Сталін каже:

— Знову питаю, хто чхнув?

Мовчанка!

— Охороно! Заарештувати кожного п’ятого!

І їх теж виводять і заарештовують. Ну, думаю, треба рятувати товаришів і зізнаватися. Товариш Сталін саме втрете питає:

— Хто це чхнув?

— Це я, — кажу.

— Будьте здорові, Михайле Івановичу!»

— А-ха-ха-ха-ха! Будьте здорові, як вам, та? — аж пітніли від сміхостраху присутні, поки музиканти знову розганяли свою гойдалку.

У 1932 році сину Юхима і Фросі Віктору, ще зовсім малому, від голоду здавалося, що сніг має зелений колір.

Саме зелений колір снігу може добре символізувати потяг Віктора до малювання. Обставини, та й він сам, час од часу ховали цей потяг під такий сніг, але він потім однаково вибивався й виносив на поверхню досить несподівані квіти й плоди.

[1941 р.]

До школи його проводжав рудий кіт, він же зустрічав дорогою додому. Але чомусь сам дід ніколи про це не розповідав. Війна, смерті, місцевий гумор, вишуканою формою якого було вдарити струмом людину, що залізла на дерево, порожнеча далеких доріг через поля, нічні зміни на цукровому заводі, все це засипало справжні думки і бажання ще краще, ще вище, ще, ще, ще, ніж зелений сніг.

— Киць-киць-киць! Кутька! — сказав він і почухав рудому шию. Потім підвівся, глянув на котячий фист і пішов із садка, що патронташем обіймав наш восьмиквартирний будинок. Друзі сиділи на колоді й дряпали її ножами.

— Вітька, ти так, бува, рисуєш, що, Кальченко каже, дуже похоже.