Люди в гніздах - Олег Коцарев
У наступному місті дорогу їм перепинили. Воїн, який звідкись дізнався, що возом їде лікар, оголосив, що Іґнацій просто зараз мусить рушити з ним, щоб допомогти шляхтичу, тяжко пораненому в бою.
— А віз хай собі котиться, куди збирався. Нема часу.
Йому дали коня, й вони поскакали без упину. Але коли серед ночі приїхали в село, де базувався військовий загін, поранений уже вмер.
І знову ліг спати змучений Іґнацій Ґлова. Першу половину сну він спостерігав юродивого схизматика Атанасія, що бігав голим і вимащеним у болоті. А в другій половині Іґнацію явився чумний лікар, у давньому костюмі, з величезним пташиним дзьобом, у якому, кажуть, заховано ліки від мору. Замість говорити, він гучно й швидко пищав, а насамкінець навіть став клювати Ґлову, аж поки той не прокинувся і не зрозумів, що справа не в дзьобі зі сну, а в тому, що його штрикає шаблею якась постать.
— Прокидайся!
Як з’ясувалося, він усе пропустив. Доки спав без задніх ніг, зморений дорогою, на загін напали бунтівні козаки. Когось убили, хтось відступив. Козаки навіть нахвалялися, що погнали самого Вишневецького з Полтави. Правда, їх було зовсім небагато, й, звісно, ніякого Вишневецького вони б нікуди не погнали, їх би залюбки прирізала сама тільки охорона князя. Зате козаки були злі, бо військові перед тим посадили на палю кількох їхніх людей.
— Я — лікар! Не чіпайте мене! — запевняв Іґнацій Ґлова.
Та марно — бо ж він був єдиним, кого вдалося взяти в полон, та й взагалі, чого це його сюди принесло? Добре, що в них не було часу на серйозну роботу з бранцем. Козацький ватажок лише погладив нагострену палю та сказав:
— Тебе чекає, голубонька!
3
Російська імперія, Полтавська губернія, м. Кобеляки
[XIX ст.]
А вже 18NN року в місті Кобеляки Полтавської губернії в православній N-ській церкві на радість усім присутнім обвінчалися Леонід Устименко та Наталія Ґлова. Точніше, на радість усім, окрім самої нареченої. Пізніше її внучка, моя бабуся Валерія розповідала:
— Моя бабця приїхала до чоловіка ще з ляльками!
Зате рано посивіла. Хочеться вірити, що її перші сиві волосинки встигли торкнутися тих ляльок, може, впасти на них, їм під ноги, на коліна. А може, котрась менша лялька хапала таку срібну волосину, як батога, і шмагала нею іншу ляльку, скажімо, нечемного хлопчика чи безхвостого коня, чи, нарешті, зарозумілого м’яча? Дуже хочеться думати, що так воно й було, правда?
Окрім цих жвавих ляльок, котрі ось уже третій абзац не дають спокою, юна Наталка привезла з собою «польський суп», той самий, що його їстиме з залізної миски дід Женя перед тим, як ушкварити Брамса на домрі чи поремонтувати годинника. У цьому прозорому супі вільно плаває «біле коріння», капуста, всілякі овочі… Наприкінці двадцятого століття секрет прапрабабиного супу розкрили естонські мультиплікатори й зняли мультик про пригоди когось у такому супі. На цього Когось під водою полювали страшні селери. Інша легенда стверджує, ніби суп цей привезла до України і Польщі з Італії королева Бона. Упевнений: вона поскидала зі свого тріумфального Кременецького замку багацько кухарів і кухарок, допоки їхні наступники таки навчилися правильно його готувати.
Скромна дрібно-сонно-шляхетська родина росла і множилася, над їхнім хутором сходили яблучні сонця, і їх було багато, мов над невідомою планетою. На деревах тримали одне одного за руки зелений і білий яблучні кольори. Донька Марія тримала в руках маленьку срібну ложечку з кренделем-вензельком «М. У.» (скільки там того часу мине — і з неї вже з’їсть свою першу кабачкову кашку праправнучка Ярослава Олегівна). Обидва страчені предки стали поважними героями родинного епосу. Настромлені на палі український козак і польський шляхтич були і залишилися найкращими символами Непорушної Дружби Обох Народів.
У своєму вже іншому вимірі двоє чоловіків радо погоджуються на таку почесну роль, надто що, коли про них згадують, їм легше проникнути до льоху на хуторі та трохи під’їсти яблучного варення, яке готує ключниця. Їй же лишається тільки дивуватися, куди воно дівається. Щоправда, вона все одно варить забагато, тому не біда.
Першу залізницю Кременчук-Полтава збудували ще в сімдесятих роках дев’ятнадцятого століття. Саме нею, старим, схожим на комод, а не стрімким і темпераментним пізнішим потягом їхало подружжя Устименків на дворянську розвагу до міста Полтава. Колії прорізалися Полтавщиною, як зуби.
Так само прорізалося щось на дворянській вечірці. На останній танець змученої аристократії (яка вже готувалась остаточно зійти з невдячної авансцени громадського театру, сумно зітхаючи, але й з полегшою) Наталію запросив розорений білявий поміщик із іншого повіту — Лубенського. Дивіться: високий! Дивіться: молодий! Упевнено веде свою пару, добре відчуває ритм, зараза. Але що це? Невже музика так і триватиме? Невже танець так і звиватиметься зрадницькою змією? Невже нічого не трапиться?
Ну, нарешті: законний чоловік оскаженів і підскочив, схопив Наталію за руку та силоміць потягнув геть. Проводжали їх уважні, безсумнівно й безмірно вдячні погляди: ох, слава тобі, Господи, нарешті буде про що поговорити щонайменше тиждень! Особливо раділи численні родичі, серед яких і повітовий предводитель — кажуть, аж кавказького походження.
— Їдемо зараз же! Я сказав тобі! І нічого навіть чути не хочу!
Каруселька Круглої площі в центрі Полтави добре їх розкрутила й жбурнула на південь, у бік Кобеляк, білі класицистичні портики мигнули оком, перетворилися на так само білі мазанки й зникли поміж згадуваними вже височенними кучерявими деревами.
Ніхто не знає слів, що говорили вони дорогою одне одному. Але по приїзді на хутір Леонід Устименко замкнув свою дружину в кімнаті, ключі віддав ключниці й наказав бранку без його наказу не випускати. Та частина дітей, яка натоді ще
