Іван Мазепа - Олег Друздєв
З чоловіків ніхто красою
Не міг би зміритись зо мною.
Я мав і молодість, і міць,
Рум’янець повний серед лиць
І шкіру ніжну, молоду…
Мазепа справді був улюбленцем жінок, та їх в його житті було не так багато, а тих, кого він любив, ще менше. Перша «любовна» пригода, яку ми вже вище згадували, сталася з ним ще при дворі короля Яна Казимира. Її автором став польський шляхтич Ян Хризостом Пасек, котрий у своєму творі з метою помсти змалював таку історію.
У місцевого шляхтича, пана Фальбовського, була дружина Тереза, досить молода порівняно зі своїм чоловіком. І ось між двома молодими людьми, таємно від чоловіка Терези, розгорівся роман. Мазепа часто навідувався до пані Фальбовської, дарував їй подарунки, що, безумовно, дратувало її чоловіка. І ось одного дня, сказавши дружині, що їде надовго з дому в справах, чоловік причаївся неподалік, очікуючи коханця своєї жінки. Пані Фальбовська відрядила служника, щоб той повідомив майбутнього гетьмана про сприятливий час для зустрічі. Затим дорогою до своєї коханої юний Мазепа опинився перед чоловіком-рогоносцем. Пан Фальбовський перестрів юнака разом зі своїм слугою, який підтвердив, що юний козак приходив до пані Терези стільки разів, «скільки волосся на голові». Опинившись у безвиході, юнак визнав свою провину.
Гніву Фальбовського не було меж. Але помститися, згідно твору Пасека, він вирішив оригінально. Короткий переказ твору з праці Теодора Мацьківа: «Він наказав слугам схопити його, роздягнути наголо і посадити лицем до хвоста, а ногами до кінської голови на його власному коні, заздалегідь знявши з нього сідло. Руки юнака зв’язали за спиною, а ноги підв’язали попід черевом коня. Коня чимдуж налякали, вдаривши батогами, зірвавши йому з голови ковпак і стріливши над ним кілька разів. Наляканий кінь погнався додому, як шалений. Дорога була нелегка, територія була лісиста, тому їхати прийшлось через густі корчі, глід, ліщину, грушину, тернину, і не простим шляхом, а стежками. Кінь знав цю дорогу, бо часто нею ходив, як звичайно буває, коли їздять потай манівцями, а не головною дорогою. Отже, можна собі уявити, скільки дісталося поранень голому вершникові, беручи під увагу, що прудкий і переляканий кінь від страху й болю летів наосліп, куди його несли ноги, поки перебіг через ліс. [Фальковський] затримав двох чи трьох друзів, що їхали разом з Мазепою, щоби не було кому його врятувати. Добравшись до дому увесь поранений, Мазепа почав кричати: “Сторожа!” Пізнавши його голос, воротар відчинив ворота, але, побачивши опудало, знову зачинив їх і втік. Мазепа кликав усіх, кого знав, з двору. Слуги заглядали у віконця через ворота і хрестилися. Тоді він крикнув, що це він справді їхній пан. Вони не йняли віри, але нарешті його впустили, знеможеного й змерзлого, що майже не міг говорити». Поговорювали, що саме після такої ганьби Мазепа вирішив не повертатись до Варшави, де йому було соромно дивитись в очі своїм колишнім друзям.
Як ми вже згадували, відхід Івана від королівського двору був зумовлений абсолютно не цією подією, та й загалом цей твір не мав нічого спільного з реальністю. Однак саме він надихнув багатьох видатних митців на творіння, які навіки уславили майбутнього гетьмана. Із твору Пасека легенда перекочувала до іншого польського мемуариста-хронікера Еразма Отвіновського, який мав сумнів у причетності дружини Фальбовського до перелюбу, тому описав цю ж пригоду вже з іншим шляхтичем — генералом артилерії Мартином Конським. Мабуть, для оригінальності свого твору Отвіновський додав до кари коханця ще й пір’я, яким його обсипали перед тим, як відпустити на коні в степ.
Твір Пасека та переказ Отвіновського набули неабиякого поширення в Польщі тих часів — оскільки Пасек жив до 1701 року, йому, мабуть, муляло гетьманство його колишнього ворога, тому єдиним способом помсти було поширення наклепницького твору. Завдяки популярності ця фальшивка потрапила на сторінки мемуарів французького посла при Карлові ХІІ та Станіславові Лещинському Жака Луї д’Уссона й до подорожнього щоденника Даніеля Крмана. Однак справжнім успіхом «легенди» стало її відображення на сторінках твору «Історія Карла ХІІ» всесвітньовідомого Вольтера. Ця праця далека від об’єктивності у висвітленні подій, хоч загальні тенденції і причини переходу Мазепи до табору шведів викладено вірно. Та до цього ми ще повернемось.
Варто зазначити, що саме завдяки Вольтеру історія горе-коханця Івана Мазепи стала відомою в Європі. Мабуть, саме від свого французького колеги історію кохання майбутнього гетьмана України дізнався англійський поет Джордж Ґордон Байрон, який написав у 1818 році поему «Мазепа», що прогриміла на весь світ. Далі один за одним виходять поетичні та художні твори за мотивами цієї історії. Що поробиш, доба Романтизму дуже прихильно ставилась до людей, які терпіли приниження через кохання, та все ж, всупереч долі, підводились із колін і досягали мети. Саме таким бачили Мазепу європейські художники, поети й композитори. Одним з перших живописців, які зобразили на полотні вигадані Пасеком події, був відомий французький живописець-графік Теодор Жерико (1791—1824). Йому належить полотно «Мазепа. Переправа вплав через Дніпро». У той же час побачила світ картина іншого, не менш відомого художника Ежена Делакруа (1798—1863) з аналогічною назвою. Ознайомившись із цими роботами, свою версію історії страждань молодого юнака подав і відомий французький художник-баталіст Орас Верне (1789—1863), який написав аж п’ять картин: «Мазепа і табун диких коней», «Мазепа, переслідуваний вовками» тощо. Справжню славу завдяки українцю здобув Луї Буланже (1806—1867) зі своєю картиною «Кара Мазепи», яка, у свою чергу, надихнула відомого письменника Віктора Гюґо на поему «Мазепа». Гюґо чітко вказав на причину художньої популярності Мазепи у своїй поемі, написавши:
Падеш… ось край… ще раз зібрав ти свої сили,
Встаєш, ти — володар![2]
Наскільки влучно він описав Мазепу! Хай і думав він про іншу, вигадану історію, але цими рядками влучив у ціль. Мазепа дійсно падав, і не раз, та все ж знаходив сили встати й досягнув свого. Навряд чи Ян Пасек думав, пишучи свій твір, який мав нашкодити українцю, що власними руками робить невмирущу славу йому.
Далі затишшя… Причиною цього стало одруження із Ганною Фридрикевич. Як згадувалось вище, вона була старшою за нього, мала дітей і, скоріш за все, це був шлюб з розрахунку. Та за час їхнього спільного життя ми не знаходимо жодного натяку на інтрижки та зради чоловіка. Мазепа був людиною честі і зраджувати дружину не хотів. Померла вона 1702 року. Після цього в Мазепи трапились два романи. Перший, до кінця не з’ясований, із польською шляхтянкою княгинею Анною Дольською.
Княгиня Анна була дочкою львівського стольника Кшиштофа Ходоровського та Катажини Яблоновської і народилась в Галичині близько 1663 року. Була двічі заміжня. Першим її чоловіком був свояк Яреми Вишневецького Константин, від якого вона отримала великий фінансовий спадок і трьох дітей. Другим чоловіком став Ян-Карл Дольський, який був литовським маршáлком. Завдяки його зв’язкам княгиня Анна стала доволі впливовою особою в королівському палаці Варшави. Та її сімейне щастя довго не тривало, і в тридцять років вона вже вдруге стала вдовою, хоч
