Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов
— Дивовижний щоденник, Василю Михайловичу!..
І невже ви зможете читати ці вузлики?
— О, без ніякої запинки! Я можу читати їх і заплющивши очі, аби тільки знав, яка на колір нитка…
Обережно розгладжуючи на долоні кольорове пасмо, Рікорд промовив роздумливо:
— Але цей щоденник розповідає тільки вам… Важливо, щоб його міг зрозуміти і я, й інші… народ. Що знали ми про Японію досі? Голландські та англійські католицькі місіонери не подбали про те, щоб Європа пізнала Японію, її історію, політичний лад, нрави і звичаї японців, своєрідну їхню культуру…
— Одне вони встигли зробити, побожні католики, — погодився Головнін. — Вони посіяли між японцями ворожнечу і довели її до кривавих побоїщ. Згодом цих «братів у Христі» японці частково знищили, а решту вигнали з ганьбою… А втім, католицькі «брати» більше провадили вигідну торгівлю, ніж проповідували, комерсанти ж, як відомо, з хрестом вони чи без хреста, питаннями історії, культури, побуту не цікавляться.
— Ви повинні розповісти про Японію, Василю Михайловичу! Це буде відкриттям загадкової, заказаної країни…
Головнін замислився:
— Я не письменник… А проте подумаю. Шкода, якщо загубиться, забудеться все, що я бачив… І правда, Петю, не святі ж горшки ліплять! Спробую, друже… Приїду до Петербурга, засяду за роботу. Спасибі, Петре Івановичу, за пораду…
У двері обережно постукали, на порозі з’явився Мур. Був він, як і до рейсу в Японію, виголений, причесаний, припудрений, охайний, з заготовленою усмішечкою, з ямками на рожевих щоках. Тільки очі чомусь трохи косили, наче'уникали прямо, відкрито глянути в обличчя.
— Вибачте, Василю Михайловичу і Петре Івановичу, я… невчасно?
— Чому ж, відлюднику, сідайте! — запросив Головнін.
— Та я на дві секунди… Я хочу сказати вам, Василю Михайловичу, що мені вже багато краще…
Головнін розглядав свій нитяний щоденник. Скільки вузликів було присвячено в ньому Федорові Муру! Ось вузлик — зрада, другий — наклеп, третій — прикидання, четвертий — брехня на Хлєбникова…
— Ну що ж, де дуже втішно, — сказав Головнін, силкуючись відгадати причину несподіваного візиту. — Клімат Камчатки здоровий, і ви, сподіваюсь, незабаром одужаєте…
— Але мені хотілося б більше ходити. Просто ходити, без мети нудно. Я хотів би полювати на птахів, тут, неподалік, на березі Авачинської губи…
— Ви хочете одержати рушницю? — спитав Головнін.
Мур усміхнувся:
— Так!..
Капітан помовчав і відповів:
— Я наказав відібрати у вас особисту зброю, тим що ви були не зовсім здорові.
— Але тепер я одужав, — поспішив запевнити Мур. — Так, так, я цілком здоровий.
— Ви дуже мінлива людина, — зауважив Головнін.
— Можете вірити моєму слову…
— Я знаю ціну вашому слову… А що як на вас знов нападе іпохондрія? Примхи й жарти зі зброєю недовгі.
Мічман здавався розгубленим і засмученим:
— Яка там іпохондрія, Василю Михайловичу?! То було в полоні, а тепер ми дома! Невже ви думаєте, що я, — нехай би я був останнім ошуканцем, — що я, — замисливши погане, і тепер зміг би обдурити вас? Ні, ні! Ви можете дати мені солдата за супутника. Я не зламаю слова… Повірте, я став зовсім інший…
— А тут і справді чудове полювання, — зауважив Рікорд. — Мур тільки загартується й відпочине…
Мічман вдячно усміхнувся.
— Даю слово честі, Василю Михайловичу, — в дорозі, на полюванні я слухатиму солдата, як вас!..
Головнін погодився.
— Що ж, подивимося, яке у вас слово честі.
Вже через кілька днів Головнін переконався, що побоювання його були даремні. Мур, повертаючись з полювання, приносив багату здобич і здавався дуже вдоволеним. Проте, як і раніше, він уникав зустрічей з товаришами, з ким був у полоні, і хазяйці наказував нікого до нього не пускати.
Рано-вранці, ідучи по глибокому свіжому снігу вздовж берега Авачинської губи, Мур обернувся і строго спитав солдата:
— А тобі, шановний, не надокучило?
Солдат не зрозумів:
— Про що зволите казати?
— Отак блукати за мною сторожовим псом не надокучило?
— Наше діло — служба… Що начальство наказує, виконуємо…
Рожеве мічманове обличчя перекосилось:
— Я офіцер і, значить, твоє начальство. Наказую: марш додому… Обідати йди.
Солдат розгубився: цей наказ мічмана був несподіваний, снідали вони разом якусь годину тому, і, виходить, сила тут була не в обіді, певно, він, солдат, чимось не догодив сьогодні примхливому паничеві-офіцерові.
Мур чекав, звівши рушницю. Вена на його лобі набрякла й посиніла, пухлі губи смикались і тремтіли.
— Чого ж ти стоїш, мармизо?.. Капітан сказав тобі, ніби я не сповна розуму? Мовляв, коли б ще не вбився?..
Він вилаявся.
— Ідіоти. Якби я хотів кінець собі заподіяти, давно б ножем чи виделкою цю пакость зробив… Іди, кажу…. Марш!..
Солдат віддав честь, слухняно повернувся і попростував до найближчого камчадальського селища, де вони зупинялися на ночівлю. Вже здалеку він крикнув:
— А що я скажу капітанові, коли спитає?..
Мур відгукнувся байдуже:
— Дурень…
Ні на обід, ні на вечерю мічман в селище не повернувся. Стурбований солдат кликнув мисливців-камчадалів; з факелами в руках, на лижах вони кинулись до берега Авачинської губи.
Ніч була вітряна, темна, — ні місяця, ні зірок, у світлі факелів гребені заметів рухались, мов червоний зиб.
Мура не довелось довго шукати. Він лежав під скелею, неподалік від того місця, де розстався з своїм супутником-солдатом. Рушниця валялася в заметі, вже майже засипана снігом. Біля скелі на обламаній гілці ялини висіло його пальто.
Свіжі, пухкі замети навколо ялини від світла факелів були ясного брусничного кольору, а калюжа крові, в яку Мур уже вмерз щокою,
