Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль
Прибувши до куреня, Василь одразу зголосився до командира підполковника Білана. Дуже швидко кубанець зрозумів, що частина лише в початковій стадії формування. Курінного Василь оцінив так: «Був він добрим, відважним командиром у бою, але організаційна праця за мирних обставин його не цікавила; його помічником був сотник Горчинський, але, хоч він належав до кадрових офіцерів, не відігравав належної ролі, лише займав ту посаду. Тому вся організаційно-адміністративна праця була зосереджена в моїх руках. Власне, я був організатором і творцем куреня, чинністю якого лише жив» [96, с. 375].
Серед старшин ініціативністю та поважним відношенням до справи вирізнялися командир 1-ї стрілецької сотні поручник Качан (учитель за фахом) та командир технічної сотні поручник Бордоніс, колишній студент політехніки. З ними Василь заприязнився. Вони, Прохода та Білан «творили неподільний гурток і завжди радились у всіх справах — як організаційних, так і бойових» [96, с. 376].
12-й стрілецький курінь діяв автономно. Штаби бригади, дивізії та інтендантство існували самі по собі. З матеріальних цінностей до куреня доходили лише крихти. «Найбільше споживали самі «постачателі», яких було більше ніж треба. Ніхто з них не бажав бути на передовій позиції» [96, с. 376].
Свято у Могилеві
Петлюра вже давно потрапив у повну залежність від поляків. З ними доводилося «узгоджувати» практично всі питання. Головний отаман навіть не мав права самостійно оголосили мобілізацію громадян УНР. І в тих повітах, що перебували під владою більшовиків, — у Могилівському та Ямпільському! А ці повіти якраз і були районом дії 4-ї бригади Василя Проходи.
У середині квітня 12-й курінь у складі двох неповних сотень вирушив з Кам'янця-Подільського на південний схід. Ця «сила» (разом трохи більше сотні багнетів) повинна була змінити на фронті над Дністром поляків.
Першою бойовою акцією 12-го куреня було визволення Калюса. Курінь досить легко просувався вперед. Козацтву допомагало місцеве населення, яке де могло шарпало червоних. «Не знаю, як перед нами зустрічали мешканці Калюса большевиків, — писав Василь Прохода, — але, коли ми входили до міста, нас вітали досить прихильно, а жидівська громада, бачачи, що ніхто з українських вояків не допустився якогось насильства, а тим більше грабунку, хоч обозу у нас не було й люди були голодні, зібрали щось двісті буханок хліба, пару пудів м'яса і навіть півсотні пар черевиків. За це була оголошена щира подяка…» За таких матеріальних засобів 1920 року було відновлено збройну боротьбу за волю України [96, с. 377].
Наступного дня 12-й курінь зайняв «ганебне більшовицьке гніздо» Яришів, а 27 квітня разом з іншими частинами під командуванням Павла Шандрука увійшов до Могилева. Місто зустрічало українські частини хлібом-сіллю. До Могилева входили з музикою. «Маяли жовто-блакитні прапори, — розповідав гармаш Микола Олійник, — гучне «слава» котилось по вулицях, людність засипала вояцтво квітками. Всі радувались. Кожний зустрічав тут або родича, або якого знайомого… Радощам не було кінця. Букетами бузку устилали вулиці перед військом. Музика не притихала. Вдячне населення обдаровувало вояків хто чим тільки міг. Увечорі місто було ілюміновано. На вулицях було повно народу. Лунали козачі пісні» [139, арк. 604–604 зв.].
Квартир'єр 12-го куреня призначив для Проходи кімнату в будинку колишнього голови міської управи пана Хаджі. «Господарі, а особливо пані Хаджі, були дуже милі, — згадував кубанець, — а найбільше, я сказав би надзвичайно мені подобалась їхня донька Оля, дуже гарна білявка з блакитними очима. Я мав окрему кімнату, але господарі запрошували мене по вечорах на склянку чаю, за якою в розмовах непомітно проходив час. Оля була рада моєму товариству. Мама нічого проти цього не мала, але ніколи не залишала нас самих. На моєму тернистому шляху Оля була останньою квіткою на українській землі, яка вабила мене до себе дівочою чистотою… Я був за короткий час цілком захоплений нею, й вона відповідала моєму почуттю. Звичайно, до поцілунків не доходило, бо при мамі цього не можна було робити. Тому моє кохання мало аж надто платонічний характер. Я навіть присвятив їй невеликий вірш… Не знайшов я своєї долі, й те хвилеве кохання як марево зникло, залишився лише спогад про красу почуттів та нездійснених бажань» [96, с. 375].
Невдовзі до Могилева прибув штаб 4-ї бригади, а за ними і штаб дивізії зі зненавидженим усіма постачанням, що забезпечувало лише свої потреби. Бойовим частинам наказано перейти на північ від Могилева аж до Копайгорода, в якому ще тримались поляки. Попереду, в Шаргороді, засіли більшовики. 4-та бригада зайняла район Озаринці — Кричанівка — Сліди — Воєводчинці — Немія, а її передові частини перебували на фронті.
12-й курінь розташувався в селі за 20 верст від Могилева. Селяни, пізнавши більшовиків, ставилися до козацтва добре і самі присилали своїх синів. Так курінь Проходи збільшився майже на сотню хлопців. Ознайомивши їх з українськими командами, почали муштрувати та вчити стріляти.
Через відсутність належного помічника, військового урядовця-економіста та досвідчених писарів Прохода був украй перевантажений — доводилося самому виконувати багато обов'язків адміністративного характеру. Чи не єдиним його помічником був джура, колишній махновець.
Під час одного з боїв куреню вдалося розбити махновську банду. Серед полонених був жид Абрамович, якого махновці примусили служити собі ще в Гуляйполі. «Був цей Абрамович якимсь диваком, — писав Василь Прохода. — Повертатись додому йому не хотілось, та він його й не мав. Він попросив прийняти його козаком до нашого куреня. Я погодився й призначив його своїм джурою. Свої обов'язки він виконував дуже сумлінно, й я не мав підстав бути ним незадоволеним. Єдине, чого йому бракувало, це відваги, що від нього не вимагалось» [96, с. 382].
1 травня Василь вирішив зробити собі свято. «З нагоди 1 травня» він поїхав до Могилева, де провів майже цілу ніч у спілкуванні з Олею Хаджі. «Батьки зраділи моєму приїзду, й за вечерею ми випили пляшку вина, яку старому вдалось
