(Мотив дзвінкий візьми у журавлів), Як заквітчалось квітами чудесно Сумирне лоно тихої землі… Як з неба ллються срібно-тонні звуки, Як вечір курить ладаном верби… О, поклади мені на плечі руки І дай в очах втопитись голубих! Співай, співай же радісно і дзвінко, Щоб заспівала далеч голуба… Ах… Я забув… Ти в мене – українка, — У тебе в серці вічная журба!.. Не криюсь… Не криюсь: часом хочеться забути Тривожні дні і відгук громовиць, — Тоді б мені в пахуче лоно рути, В тепло землі упасти горілиць. Щоб все було: далекий млин, лелеки, Вітрів дитячих міти і казки… Та то лиш мить! Вона така далека, А гін життя так боляче близький. Ні! хай гримить! Не двічі і не тричі; Хай нам іти під смертоносний град, — Коли людині гляне смерть у вічі, Тоді життя прекрасніше в стократ. Сергій Жигалко
Народився 06(19). 10.1902 р. у м. Бориспіль, на Київщині. Закінчив Київський ІНО (1926). Належав до «Гарту». Друкувався в журналах «Глобус», «Гарт», «Червоний Шлях», «Всесвіт» та ін.
Видав збірки прози «Єдиний постріл» (1927), повісті «У ночі» («Червоний шлях», 1929, № 1), «Липовий цвіт» (1930) та «Тіні в завулках» (1930).
16.01.1935 р. заарештований і засуджений до п’яти років таборів. Покарання відбував у ГУЛАГу, де й помер 26.03.1938 р.
Одружіння
– І от, я став офірою свого власного мозку. Гадаю, що ти не віриш і не долюблюєш привидів і подібних чудовиськ? А радіо, а мозкові позарозумові станції? – запитав Наливайко, твердо рубаючи слова, через столик, позираючи на мене крізь хмари тютюнового диму. Видно, боляче було йому розговоритись, але пара пива, яка стояла перед нами, розв’язала язик.
Він налив кухоль, перехилив без передишки й, глибоко затягнувшись димом, – почав.
