Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Сергій мовчазно слухав. Вони загинуть як комашинки в потоці. Навіть не крикнуть.

– Не крикнуть! – зідхнули могили.

Оля підвелася:

– Тікаймо звідціль. Страшно цих могил.

Пішли, як вигнанці Едема. В грудях любов і безнадія. На шляху перед ними зашумів струмок.

Сергій іронічно посміхнувсь:

– Тепер кінець. А-ну? Р-раз!..

– А що?! – зареготала Оля, перескочивши. Вона повернулась до струмка: – Співаєш?

І враз зросла надія. Весело рушили до вокзалу.

– Побачиш, – казав Сергій, – до осені я буду мати гроші.

– До осені! – поцілувала Оля Сергія перед поїздом.

Сергій нашвидку відповів і рушив у натовп до вагона. Видалось, що розлучилися надто холодно. Хотів повернутись.

Бемкнув дзвоник. Поїзд рушив.

Оля повернулась до виходу, голублячи в грудях щось тепле й разом тоскне.

– Моє поважання! – несподівано вдарило по нервах.

Оля здригнулась. Біля неї був Концов.

– А ви ж чого тут?

– Випроваджував товариша.

В очах видно було його нахабну брехню.

– М-да! – продовжував іронічним тоном. – Значить і ви випроводжали. А ваша мама так турбувалась, щоб не промокли та не застудилися. Я, звичайно, вас виправдую цілком. Варто, варто було йти, щоб поцілувати любого.

– А вам що до того? – спалахнула Оля.

– Звичайно, нічого. Я тільки хочу повіншувати вас з люмпен-нареченим.

– Цього люмпена ви не варті й мізинця.

– О, куди нам грішним? То ж, напевне, якийсь лицар. Хіба ж не видно по латах?

– Мерзота! Я з вами не хочу й слова говорити! – викрикнула з серцем Оля, повернулась і пішла в протилежний бік.

Її наздоганяв жовчно-яхидний смішок.

Вдома Оля сподівалась нової бурі. Але відносини до неї стали в образі загадкового грізного сфінкса. Ні батько, ні мати жодним словом не закинули про її поведінку.

Концов видимо беріг таємницю до слушнішого моменту, і, може, йому просто набридла гра з Олею. Він знову став бувати мало не щодня, але на Олю не звертав жодної уваги, навіть перестав ручкатись. Тепер у Концова знайшлися спільні інтереси з Зоєю, хоч тій був усього шістнадцятий рік. Вони часто відокремлювались у куток для секретних розмов, ходили на прогулянки, в театр, тощо.

Оля в глибині своїх почувань шкодувала сестру, хоч разом раділа егоїстично за себе – їй дали спокій.

Раптом від Сергія лист.

«Невже цьому правда? Ти зрадила? Ти давно маєш полюбовника? Ти хочеш мене видати? Але для чого запитувати? Як можеш ти виправдати цей факт: твій полюбовник знає мою адресу, знає, що я під чужим прізвищем… Він загрожує тюрмою від твого імени. Я не можу збагнути, не можу вірити. Невже сльози твої у мене на грудях – то сльози Іуди? Він пише: „Нащо здався обірванець красивій жінці?“

І це вже твоя віра? О, тепер зрозуміла мені твоя поведінка. Ти примусила мене очікувати тебе під дощем, в надії, що я піду і не відбудеться побачення, ти втікала зі мною від свого полюбовника, ти, врешті, так холодно мене поцілувала, мовляв – їдь і ніколи більш не вертайся…»

Оля вся зблідла, руки дрижали, зір розгублено блукав. Враз запримітила, як Зоя лукаво посміхнулась і швидко зникла в другій кімнаті.

Блискавкою здогад. Оля відчинила шухляду. Кількох Сергієвих листів не було.

– Зоя, ти забрала в мене листи?

– Що?! – глянула через губу Зоя.

– Так, так. Я знаю. Поверни, бо я тебе розірву.

– Божевільна! – скрикнула Зоя, злякано відступаючи.

Оля вмить скочила, як дика кішка, і щавила Зоїну руку:

– Віддай!

Зоя, вереснувши, схопила ножиці і вдарила гострим кінцем супротивницю в руку. На допомогу ще вискочила з кухні Поліна Павловна й теж штурхнула Олю в груди.