Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць
Умовились зустрінутися після наради.
Оля поверталась додому окрилена надією.
О, безперечно реєстратор їй допоможе. Вона відродиться до життя, стане справжньою пролетаркою…
І дійсно. Реєстратор зустрів з радісною вісткою:
– Я перебалакав. Завтра оформлю реєстрацію й пошлемо вас на цукроварню. Справа певна.
Оля була безмірно вдячна й щаслива. Того вечора вона реготалася вперше за довгий час.
І реєстратор радів з Олиної радости. Він підбадьорував Олю стисканням її руки в своїй. Довго гуляли міськими вулицями, оповідаючи одне одному найкумедніші пригоди з свого життя. Врешті зайшли запросто до реєстратора в кімнату відпочити. Реєстратор оповідав тоді про те, як через біржу він спас одну аристократку від голодної смерти…
Оля слухала зі співчуттям, заглибившись в себе.
– Її батько колись мав п’ятнадцять тисяч десятин землі… Все життя купалась у розкошах, у вині і от – уявіть собі, отут, в оцій кімнаті вона стояла переді мною на колінах і благала, щоб дав їй хоч будь-яку посаду… Н-да! Була надзвичайно красива. Струнка як фея, блондинка, блакитні очи й руки, як мармур… Я отак підвів її за талію: «Не треба сліз, не треба благань… Кожна жінка має цінність купити право на посаду».
Оля здивовано глянула в вічі реєстраторові. Він її обіймав, а очи пожадливо наближались. Не встигла відкинутись, як наздогнав похабний поцілунок.
– Нащо це? – скрикнула, вирвавшись з обіймів.
– Завдаток! – відповів, дивлячись нахабно їй в очи.
Оля опустила погляд.
– Не будьте ідеалісткою. – Він знову торкнувся її стану.
Оля відскочила, мов опечена.
Реєстратор став урівень і почав тоном офіційного відчиту:
– Хоч так, хоч так, а ви мусите продатись.
Оля здригнула.
– А інакше не будете мати ні найменшої посади. Я для вас можу зробити багато. Нарешті міг би влаштувати ще вашу сестру, чи хто там у вас є…
– Пустіть! – враз скрикнула Оля в руках реєстратора так, що в бічній кімнаті стих гомін.
Реєстратор налився кров’ю, сіпнув за руку Олю і, відчинивши двері, піняво прошепотів:
– Марш, мерзавка!
Оля винувато збігала вниз засміченими й запльованими східцями, відчуваючи на собі прошпилюючі погляди з відчинених дверей мешканців:
– Мерзавка. Вулична.
Ліс чорний, змокрілий. Брудні хмари спадали імлистою мжичкою. Мертве листя вкривало землю, немов трупом після побоїща. Сергій немилосердно топтав його, змішуючи з гряззю. Холод, дощ і грязь всмоктувались йому в обуття, в одіж, в саму душу. Вовком хотілося вити в дикому лісі.
Позад Сергія простягалися сотні верстов поневірянь. Від села до села, від міста до міста. Ні притулку, ні привіту. Всюди допит, анкети, рекомендація партійних, виправдуючі документи. Вже з кількох міст Сергієві довелось тікати. Став до того зацькований, що звичайний погляд людини наводив на його жах, а мусів іти до людей, мусів боротись за життя.
Тепер Сергій досягав стодвадцятиверстової мети. В цьому містечку, що доходив, жив його давній товариш – лікар.
Сергій ніколи ні з ким особливо не приятелював, але тепер хапався за соломинку.
Коли сутінки згускли, Сергій стояв уже біля порога лікарської кватирі. Перед ним була незнайома жінка й ретельно інформувала:
– Я тут лікарка замість Осницького. Осницький вже давно перевівся…
Сергій зблід, поточивсь і ледве затримався за одвірок.
– Що з вами? Ви хворий?
Вона посадила Сергія на стілець і заклопотано почала розпитувати.
Сергієві було байдуже. Край! Розказати, хай заявить…
– Я – зацькований заєць…
Лікарка уважно слухала. З початку здивовано, потім щораз її обличчя темніло від суму…
Нарешті вона сягнула до шухляди й подала йому папери:
– Якщо вам вони можуть допомогти – візьміть.
Сергій глянув: «Атестат. Виданий цей Мироненкові Константину Яковичу… Метрична випись…»
Невже ця жінка, що вперше його бачить, довіряє йому?!
– Візьміть, візьміть!
Сергій був безмірно вдячний. Він здавалось, цілком одужав і
