Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць
– В твої роки я вже мала двох дітей, а ти й посивієш у дівках.
На відповідь, Оля енергійно помішала кашу. Вона не зрозуміла актуального значення материних слів.
Увечері ж Шура, коли залишився віч-на-віч, промовив діловим патосом:
– Олю, я вас люблю.
Мовчання.
Шура взяв за руку.
Оля позволила:
– А я не люблю вас…
Шура примружив око:
– Так знайте, я хочу з вами одружитись.
– Це не аргумент, і цього не буде. Будь ласка, залишіть мене раз назавжди з своєю любов’ю! – скрикнула роздратовано.
Шура, обдавши презирством Олю, вийшов.
За хвилину вихром влетіла Поліна Павловна.
– Паршивко! Як ти сміла йому одмовити? Що ти за персону з себе корчиш?..
– Це не твоя справа й прошу, дай мені спокій…
– Ах! – скрикнула Поліна Павловна, націливши бунтівничі очи. Та у відповідь рівносильний бунт: погляди на мить схрестились і рознялися німим рокотом.
З бічної кімнати виглянув Микола Васильович, обдав Олю льодяним поглядом і з того моменту остаточно окопався на своїй німій позиції.
Оля самотня лишилась у кімнаті. Взяла паперу й почала писати листа. Писала з запалом, а, написавши, відчинила вікно, пустила пелюстки на вітер, сама забилась у куток і довго ридала, глухо, безвідрадно, простягаючи руки в далечінь.
По хвилі задуми, вона рішуче підвелась.
З-під дверей зникло двоє шпигунських очей молодшої сестри Зої.
Другого дня Оля стояла в черзі чорноробочих на біржі праці. Навкруги кишить людом ріжноманітного фаху й вигляду. Елементи поліських мод комбінувалися з паризькими, етикет демосу з етикетом бомонду. Зацементовані глиною та вапном юхтові чоботи, наступаючи на шаврові, з незлічимими вентиляторами черевички, – виголошували удосконалений революцією «мат», а на відповідь було солоне «пардон», «мерсі»… Повітря сизе, стисле від випарин та тютюну. Рев. Лайка.
– За що я воював? За вас, буржуази, мать…
– Два роки ходила. Пропустила явку – виключили…
– Яку ще вам справку, щоб ви ноги виправили…
Задуха. Млосно. Нестерпуче штовхають, тиснуть, але очи й думка Олі до віконечка: зареєструватись.
Враз позад неї скрикнула жінка й упала, зомліла. Оля кинулась допомагати. Коли ж повернулась до свого місця – її зустріла солдатська фуфайка на жіночих плечах:
– Куди лізеш? Стань в очередь…
– Я тут стояла. Всі бачили.
– Було стоять, як стояла. Тут не бульвар – бігать на шпацір.
– Правильно.
– Та яке «правильно»? Вона он жінку виводила.
– Ну й нехай водиться, – скрикнуло роздратоване жовте обличчя з рудими вусами. – Баришням нічого сюди лізти між пролетарії. Хіба ж не видно, яка тонкошкура. І колись за ними життя не було. Й тепер преться, щоб вихватити з-перед тебе сухаря…
І далі, згадавши з десяток матерів, він затяг монолог на півгодини.
Оля стала в самому кінці. За дві години вона наблизилась до віконечка.
– Довідку з попереднього місця служби, – кинув сухо й просто реєстратор.
Все пропало. Оля схилила безнадійно голову й повернулась, як несподівано їй навздогін:
– Почекайте, товаришко, я звільнюся, – тоді з’ясую в голови…
Оля стала під стіною, де стояли ще сотні люду з похиленими головами.
Враз голови стрепенулись, загорілися очи як на бій – оголошували працю. Натовп збився в один клубок. Руки з картками схрещувались, немов списи. Зісподу вереск, стогін…
Нomо homіnі lupus est. І впала в Олі надія. У неї ніколи не стане ні фізичної, ні моральної сили завоювати в цьому коловороті місце.
– Ходім, товаришко, – лагідно промовив реєстратор.
Вийшли на вулицю. Оля з перших слів відчула якусь симпатію до цього незнайомого. Одверто розповіла про своє нещасливе вчителювання, про безпорадне становище в родині. Вона хоче бути незалежною, працювати.
– М-да! – зі співчуттям промовив реєстратор. – Сьогодні ввечері буде нарада правління, я там буду й посилкуюсь дещо зробити…
