Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць
Спалахнув Сергій, але до учня – ласкаво мов кішка.
– Так це ти що, га? Скільки тобі років?
– Десять!
– І ти вже починаєш брехнею жити? З пуп’янка? Брехнею? Ти смієш мені ще в вічі дивитись?
Хлопчик опустив очи.
– Ні, – роздратовано кричав Сергій. – Йди сюди насеред клясу. Любуйтесь, які в нас брехуни ростуть.
Кляс зареготався в тон саркастичній усмішці Сергія.
«І нащо ця комедія?» – майнула думка.
В цей момент учень хотів сісти на місце, та Сергій наздогнав, стис за шию й потяг назад:
– Стій, я тобі кажу!
Учень, зашарівшись, заплакав сип’ю.
Сергія кольнуло. Ладен був провалитись крізь землю. Схопив голову в руки й осоромлений схилився на стіл.
Запанувала тиша непорозуміння.
– Йдіть додому. Я зле себе почуваю…
Як стогін прорвався діточий галас. Сергій зачинився у своїй кімнаті. Сором, образа й розпач спліталися в один вихрястий клубок. Свідомість не встигала за його стихійним льотом. Враз блимнула метеором і шугнула в чорну безодню, звідусіль, ураганом просторів:
– Ха-ха-ха!.. Ха-ха-ха-ха…
Як промінь свідомість: Гістерія… Гнила інтелігенція… І вже ледве чутким сарказмом душі:
– Ха-ха-ха!..
Десь глибше закричав переляк: рятунку, рятунку, опертя…
Гнилий? Романтика?! Доба осуджує? Що стає імпульсом життя? Ідеал! Що оздоблює життя? Романтика… Так-так-так…
В цей момент увійшла перелякана людська потвора.
– А мій малий прийшов, каже, що ви заслабли?!
– Це ви, Самойло? Ха-ха-ха… – не вдержався Сергій.
Самойло стояв з вилупленими очима й відкритим ротом, як у риби. Там, де була борода й вуса – синіла циратова шкіра.
– Та що з вами?
– Ой, що ж я наробив! – застогнав Самойло. – То це в неділю грати не будем? А я, вибачте на слові, з морди зробив…
Сергій реготавсь.
– Дурниця!
– Добра мені дурниця, як люди пальцями показують… Думаю собі: це ж у неділю прийдеться грати, а там же батько без бороди… Коли це як чорт шепнув: «Зріж уже й вуса, – як артист, то артист…»
– Правильно! – захоплено обійняв Сергій Самойла, – як артист, то артист. Оце я розумію – романтика! Вже заради ваших вусів я готовий перерватися, а в неділю таки поставимо…
– І справді?! – неймовірно перепитав Самойло і стішився, як дитина.
Сергій теж розваживсь; радий був нагоді продовжувати свою думку.
– Вас турбує, що поголили вуса, мовляв, що люди скажуть. А що ті сами люди скажуть через років десять, двадцять, як увійде це в моду? Може ще більше тикали б пальцями, коли б побачили вас з вусами… Нічого нема на світі сталого. Те, що було вчора правда, сьогодні – брехня. Все на світі відносне, умовне. Скажемо, ви знаєте, що це за штука? Ні. Хіба ви знаєте, яка його субстанція? Ні. То, що ми бачимо – це просто ефірне дратування нервів нашого ока; твердість чорнильниці – це опертя якоїсь енергії… Значить, ми нічого не знаємо, що воно за річ. Це є просто «комплекс представленій». Значить, чорнильниця – «комплекс представленій», стіна – «комплекс представленій», он той ліс – «комплекс представленій», палець – «комплекс представленій».
– Ну, а я?
– Теж – «комплекс представленій».
– Що ж воно таке? – знову роззявив рота Самойло.
Довелося зробити чималий екскурс в ріжні науки. І після того, як Сергій переможно підняв своє чоло, Самойло вийшов очмарілий, збентежений.
Увечері в Самойла були сусіди. Він доводив:
– От ти думаєш, що це лямпа, а це просто комплекс приставлєній: тобі світ ріже око і все. Ти думаєш, що я Самойло? – а я комплексє приставлєній. І ви для мене приставлєніє. Все на світі приставлєніє. В тіятрі – тоже приставлєнія. Жизнь! Так само, як і на дворі. От коли пішов у тіятр – я прямо горю. Романтика, ви понімаєте?! Жизнь це така філософія, така… В голові не вміщається, в хаті не вміщається… Я сам не знаю, на якому тепер світі…
Він метушивсь по хаті, жестикулював, а жінка на його злякано позирала.
