Сповідь у камері смертників - Левко Лук'яненко
— Так, із середини 1988 до травня 1990 року. У квітні 1990-го ми провели з’їзд УГС і перейменували її в Українську республіканську партію. І це вже інша історія. Проте діяльність УГС становить окрему добу в історії боротьби за демократичні свободи та незалежність України.
У 1987 році випустили основну частину політв’язнів. І вони, роз’їхавшись по областях, почали активно працювати і мобілізовувати людей до Української Гельсінської спілки. До того часу від 1976 до 1988 року це була Українська Група сприяння виконання Гельсінських угод. Коли в 1985 році почалась демократизація і деспотичний режим послабили, ми вирішили перейменувати УГГ в УГС. У 1988 році я був ще у Сибіру на засланні, але Михайло Горинь від імені групи активістів запропонував мені очолити спілку. Я погодився, хоч спитав, який зміст мене обирати. Горинь сказав, що, можливо, після оприлюднення Декларації принципів нас усіх посадять. На це я сказав, що у такому разі я готовий повернутися в тюрму, бо моя фуфайка ще смердить камерою. У липні у Львові організували величезний мітинг і проголосили Декларацію принципів як програму діяльності. До Виконавчого Комітету ввійшли шість осіб: Михайло Горинь, Микола Горбаль, Левко Лук’яненко, Євген Пронюк, Степан Хмара та В’ячеслав Чорновіл. Я ж із заслання повернувся у січні 1989 року і з лютого приступив до виконання безпосередніх обов’язків керівника.
— Чи скрізь по Україні діяли колишні політв’язні?
— Ні, не скрізь. Але то був період демократичного піднесення і люди йшли до нас, прагнучи щось зробити для України. Ми розширювали нашу діяльність, прагнули більше працювати, більше сказати людям. Чекісти нас переслідували, виганяли з роботи. А ми відповідали організацією мітингів, зборів протестів. Нас розганяли, а ми наступали. Почали поширювати значки — жовто-блакитні прапорці. В Україні їх не можна було виробляти, тож ми зверталися по допомогу до наших прибалтійських союзників — до литовців. Для розширення ідеологічного наступу утворили три прес-центри у Москві (очолював Анатолій Доценко), у Києві (очолив Сергій Набока), у Львові (очолив В’ячеслав Чорновіл). У Києві на той час не було ніяких іноземних кореспондентів. Тому ми з України телефонували Доценку, а він вже передавав нашу інформацію далі за кордон через іноземні консульства та різні місії у Москві. Ми намагалися передавати і просто з Києва телефоном, але КДБ переважно обривав розмови на півслові. УГС почала видавати листки. Їх друкували на тонкому папері на машинці і роздавали на зборах, мітингах, вони йшли за кордон. Коли вони потрапляли туди, їх друкували в газетах, а вже завдяки останнім радіо Свобода передавала інформацію на Україну.
Гельсінська спілка брала активну участь у міжнародній діяльності. Її можна поділити на дві частини: у межах СРСР і поза межами СРСР. У межах Союзу відбувалися збори представників національно-демократичних рухів народів Радянського Союзу. Одна з зустрічей відбулась у Львові, інша — у квітні 1989 року в Естонії. У першій я не брав участі, бо був у Сибіру, другу — очолив. Ми обмінювалися думками про те, як боротися проти імперії і за демократію та свободу. Міжнародна робота була важливою у тому аспекті, що латиші, литовці, естонці менше часу перебували під окупацією Москви, тому у них краще збереглося юридично-державницьке мислення, вони дуже добре орієнтувалися у політичній ситуації. Коли ми обмінювалися досвідом, то з’ясували, що вони придумали геніальну річ. Ось всі ми боремося за свободу України: оунівці, упівці, пізніше — багато окремих груп, серед яких були ті, що у концтаборах боролися за незалежну Україну аж до загибелі. Концентрованим виразом мети була формула «самостійність». А прибалти дуже цікаво замінили поняття самостійності поняттям національного суверенітету і поділили його на кусочки: сувернітет культурний, сувернітет економічний, сувернітет політичний. Це — геніально! Коли Верховна Рада республіки проголошує економічний сувернітет, тобто вона хоче контролювати підприємства на своїй території, то цей крок — недостатня підстава, аби Москва пустила танки та все розчавила. Разом з тим це був величезний крок до незалежності. Через деякий час республіки проголосили культурний суверенітет. Потім — політичний. Тобто проблема суверенітету була розкладена на окремі складові, кожна з яких буда недостатньою підставою для застосування Москвою зброї. Але так, крок за кроком, суверенітет перетворюється у незалежність.
— Тож ви жили у передчутті змін?
Потроху на Україну починали допускати іноземних кореспондентів. Через два місяці після мого звільнення я зустрівся з кореспонденткою з Лондона і вона записала величезне інтерв’ю про стан нашої боротьби. Легше стало зателефонувати за кордон. До того, коли я дзвонив у Москву, то грубий голос російською мовою майже матом ричав: «Вы не туда звоните». Але якось одного разу мені вдалося додзвонитися до Німеччини і продиктувати Володимиру Козаку усю футурологічно-історичну брошурку «Що далі?». Цілу ніч висів на телефоні. Позаяк говорив швидко, то завдав багато клопоту. Проте вони доволі оперативно розшифрували й надрукували. Поступово ставало більше свободи.
— Яку роботу ви вважали найважливішою?
— Мітинги та збори. Виконавчий комітет (ВК) збирався у квартирі Миколи Горбаля і планував різні вуличні заходи. Раз на місяць (а бувало й частіше) скликали Всеукраїнську координаційну раду (ВКР). Аби менше докучала міліція, доводилося міняти місце зустрічей. Потім стали проводити збори ВКР за адресою Олегівська, 10. Коли приходила міліція, ми старалися або розбігтися, або в разі невдачі — відгавкуватися. Я сам у Києві жив напівлегально. Був прописаний у Седневі, де мешкала моя сестра. Тож коли сідав до автобуса і їхав у Київ, мене часто зустрічали біля станції метро Лісова, брали під руки, садили у машину і везли назад у село. Тому я змушений був хитрувати і їздити з пересадками. У Києві мешкав у різних людей, але часто змінював місця. Заснування філії УГС в областях вимагало багато поїздок, тому в ті часи я частіше спав у вагонах, ніж у чиїйсь квартирі.
— Чому вам не дозволяли жити в Києві?
— За радянськими законами звільненому політичному в’язневі забороняли жити ближче, ніж за 100 кілометрів від столиці республіки. Наприкінці 1989 року я хотів купити собі хату. Думав купити біля залізниці убік Ніжина, бо я з Чернігівщини. Але чекісти пронюхали і зірвали договір. Пам’ятаю, одного разу ми з господарем домовилися, але потім він загнув таку ціну, що я не зміг заплатити. Я йому так і сказав, що мені все зрозуміло.
— Але все-таки вам вдалося купити хату, чи не так?
— Потім я схитрував — попросив одну жінку, яка могла цим зайнятися без моєї участі. І вона знайшла хату в Хотові. Домовилися з господарем. Я приїхав туди вночі, подивився,
