Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль
На оголошену Осецьким мобілізацію прийшло небагато людей, та й тих медики після огляду мусили, як правило, звільняти від військової служби. Траплялись і такі «добровольці», що «одержавши одяг і підхарчувавшись, перед висилкою на позицію дезертували» [95, с. 109].
Не поліпшилося й постачання полків. «Осецький обіцяв надіслати Сірому корпусові десятки тисяч комплектів сірих і навіть синіх (парадних) жупанів і дати великі суми грошей, але все це обіцянкою так й залишилось…» [95, с. 109].
«Старі полки, нічого не одержуючи від інтендатури, — зазначав Прохода, — жили тільки з того, що у них збереглось зі старого часу та що вдалося здобути від ворога або вивезти при відході з Чернігівщини. Найбагатшим на ріжне майно і продукти був 1-й Сірий полк, який мав вагони білого борошна, крупи, сала, шинки, тютюну, зброї, рушничні й гарматні набої, чудово обладнану збройну майстерню, шевську і кравецьку майстерні та полкову амбулаторію із запасом ліків, яких вистачило б для цілого шпиталю. Навіть дивізійне постачання частенько зверталось до 1-го полку за допомогою» [95, с. 110].
Так працював начальник штабу 1-го Сірого полку Василь Прохода. Він не чекав, як інші, на здійснення фантастичних обіцянок фаворита Симона Петлюри — отамана-маніяка Олександра Осецького.
«Вістки Сірих»
«Сірі мали таку добру опінію у місцевого населення… — писав Василь Прохода, — що на Великдень одержали від заможних селян подарунки цілими возами, а до штабу загону почали ходити люди для налагодження своїх внутрішніх громадських справ. Так, (у Колках. — Ред.) до загону пристало дуже багато добровольців, вважаючи за честь служити в рядах Сірих. Сірожупанники були тоді дійсно репрезентантами народу, що відроджувався, й регулярної армії. Здавалось, якби вдалося довший час побути там, то кожний, хто міг би носити зброю, вступив в ряди Сірих» [95, с. 103].
Цьому значною мірою «сприяли» поляки, жорстокість яких не знала меж, тож волиняни в сірожупанниках бачили порятунок. Велику роль у налагодженні добрих стосунків із населенням відіграв відділ культосвіти сірожупанників, особливо його керівник Павло Дубрівний, та газета «Вістки Сірих», яку видавала філія Інформаційного бюро Армії УНР при 1-й Сірій козацькій стрілецькій дивізії, де всім заправляли Павло Дубрівний, Микола Бутович і Микола Букшований.
Про що писала ця газета? Ось, зокрема, ч. 5 за 13 квітня 1919 року.
Газета мала два гасла: «Хай живе Народня Українська Республіка» та «Хай живе й міцніє Українська Народня Армія». Був і заклик: «Сам прочитай і другому давай!»
На першій сторінці опубліковано Декларацію Луцької повітової трудової ради селянських і робітничих депутатів, витриману в ліворадикальному стилі, який важко відрізнити від більшовицького. Все ж Луцька повітова рада орієнтувалася не на Москву, а на УНР та її закони. Ось типовий фрагмент декларації: «Трудову інтелігенцію Рада закликає рішуче стати на бік працюючих клясів…» [11, с. 1].
На 2-й сторінці було вміщено статтю Росенка «Геть з партійною різаниною!». «Кожен, хто трохи довший час пробув на селі, видершися з кабінетів та вагонів, де тепер «роблять» політику ріжні партійні діячі, — писав Росенко, — мусить побачити, як назріває в народі відраза й ненависть до тієї безнастанної колотнечі, котру розпочали і сліпо проводять далі наші партії. Що з цього може вийти — не так уже й тяжко передбачити. Нарід нарешті зневіриться в своїх провідниках, і нічим тоді не зрушити його знов до оборони своїх прав.
У Московщині насувається знову старий хам-цар, на зміну хамові-большевикові. Самодержавіє Бронштейна-Троцького мусить незабаром схилитися перед якимсь «благочестивейшим, самодержавнийшим». Самі большовики у своїй сліпоті стелять дорогу цареві. Вони приучають народ «молчать і не разсуждать». «Даже думать нужно так, как велить товариш Троцкій».
І ось в грізний час, коли п'ята крівавого деспота Бронштейна вже придушила велику частину й нашого Рідного Краю, наші партійні діячі в якомусь божевіллі нищать один одного, пхаючи разом тисячі людей на безглузду боротьбу. Терпить народ і не знаходить виходу.
Україна тепер перебуває чи не найславніші дні своєї історії — народжується велика демократична нація й з нечуваним ще напруженням боронить свого життя. Тисячі найкращих синів свого народу радо віддають своє життя за святу ідею відродження України, за її вільне і самостійне існування. У такий час не може бути місця дріб'язковій партійності, особистій амбіції. Усі сили українські мусять бути з'єднані проти ворогів зовнішніх — Москалів-більшовиків та Поляків.
Боротьба партійна необхідна в парламенті, в спокійний час, але вона веде край до загибелі під час війни, під час несвіцького (неймовірного. — Ред.) напруження всіх сил держави. Тож, поки ворог-чужинець у нашій хаті, геть партійну різанину! Пожалійте, панове, свій нарід! Не робіть над ним нерозважних експериментів. А найбільше уважно ставтеся до свого Українського Республіканського Війська, бо в нім — оборона й захист України» [11, с. 2].
На цій же сторінці публікується звіт з чергового засідання Луцької повітової трудової ради. Серед іншого читаємо таке: «Члени-докладчики з місць зазначають, що населення терпить велику матеріальну нужду. Нема хліба, нема соли, нема насіння для сівби. Більшість сіл зруйнована війною… Люди живуть в холодних, мокрих землянках, хоріють. Скрізь розповсюджується пошесть тифу. Велика потреба в лікарнях, а їх нема. Завдяки таким обставинам виникає недовірря до влади. Народня освіта також у поганому стані. В багатьох селах шкіл нема зовсім, а де вони і є, то нема на що удержувати.
Представник Військового Міністерства старшина Олександрович звертається до членів Ради, аби вони допомогли в переведенню мобілізації, яка зараз оголошена. Представники з місць заявляють, що вони всіма силами будуть допомагати, але треба переводити мобілізацію в організований спосіб, а не так, як до цього часу робив військовий начальник. Він вимагав підписки на 6 місяців. Це іграшка, а не мобілізація. Як іти, то всі
