Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Серйозне Васьчине обличчя пружилось, червоніючи, він глянув проти себе —

Він закінчив, лупаючи очима перед себе, ніби ніяк не міг роздивитись, що там таке.

І знов бренькнула мандоліна, чемно задзвонив бубон; на Ваську налягли, щоб танцював.

– А ну вас к чортам…

– Вась, мотрі ж, – крикнули зі сміхом над ухо Васі ті, що тягли його в коло.

Але Вась, одбиваючись, і так уже «мотріл» у всі очи.

Проти нього по діаметрові за спинами матросів стояла біля командира, спершись йому на руку, «кавалеристка». На плечі недбало був кинутий англійський френч, сліпуча біла шия виглядала з одкритої матроски, в блискучих очах танцював промінистий сміх, і губи клалися в обережну усмішку; свіже біло-рожеве обличчя світилось.

І зразу пам’ятає Вася: ніби бистрий, червоний ніж полоснув у груди, і розгорнувся там блискучий жар. Він почув, як десь далеко, глибоко, щось солодко вщипнуло його, легко, але страшно сильно, здвигнуло і підкинуло десь.

Братва з геготом розступилась, Ваську жбурнули всередину; як очмарілий тигр він повів бурхливий танок.

Попереду танцював бубон, матроси рушили шумливою юрбою: панцирник давав різкі, сигнальні свистки.

Васька, ставши на платформі, гостро мучився, напружені очи пильнували перону. Позад нього налягла братва, братва визирала з вікон, майоріли руки, кричали.

А «кавалеристка», проходжуючись на пероні і слухаючи командира, ввесь час поглядала на панцирника і соромливо посміхалась.

Враз родився план.

З криком матроси, один за одним шугнули з вагона.

– А-а-а! До-о-о!

В руках зачорніли кольти. Матроси несамовитою чередою подались на той бік станції, залящали постріли. Слідом повалила кавалерія.

– Що-о?

Але матроси, стріляючи вгору, мчали назад, один за одним, на ходу вскакуючи в вагон. Панцирник поволі рушав.

Хтось посилав останні постріли поверх станції… махав на прощання кольтом з площадки, а в вагоні колисався нездержливий, прибойний гамір.

– Фахт той, що «кавалеристка» була тут: одбили і везуть з собою.

– Ге-о-о!..

…А командир у малиновім галіфе похопився, як доносив той останній, що вскочив у поїзд, пізно: дурак стріляв з нагана в утікаючий панцирник!.. Панцирник, покурюючи ріденьким димком, розгонисто врізався в сонячно-степовий простір – ішов на велику вузлову станцію, шалено танцювало круглий танок поле за вікнами і мигтіли копи, в вагоні ні чорта було розібрати за прибойним галасом… Вагон шарпало, сіпало, коливало на боки; братва качалась на ногах як п’яна. А всередині стояла «кавалеристка»: френч загубивсь на полустанку, в самій-но матросці – тільки крив’яна зірка на грудях. Злегка зчервоніла, змішавшись, соромливо й з цікавістю оглядалась навколо. Позирала на кожну спітнілу, що налазила, морду. Усміхаючись, мовчала і одмахувалась…

– … Конфетка золотая! – летів угорі ззаду красивий комплімент.

– … Океанський корал…

– … А як ваше ім’я? – граючи ролю «перєводчика», серйозно приступав до неї, чорний, як сажа, Кирило…

Васька скочив на лаву і, надуживаючи запасними силами легенів, попер:

– Нє орі-і-і!.. Распро… Ша-а!

І стало тихо.

– Товариші! – почав було, б’ючи себе в груди, Васька серед непевної тиші, але «кавалеристка» легким скоком стала з ним поруч, і він, посунувшись, замовк. Дививсь на неї.

«Кавалеристка», мотнувши підстриженою головою, ще раз усміхнулась до всіх і заговорила. Вона поводила перед себе рукою, ніби дитина. Так і говорила.

– Товариші! Ви даремно старались. Це вийшла помилка. Я не така!.. Розумієте? Я – агітаторка кавалерійської частини, що йде на фронт, і повинна бути там. Гадаю, що на дальшій станції ви мене пустите… От і все. Ви не маєте права та й не можете і не будете мене держати: не нужно й нецікаво. Я рада вашому геройському товариству і дякую за виявлену до мене увагу, але не можу… Бачте, ви помилились.

Вона