Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць
Чимсь вона мені нагадала… нагадала ту, яку мені враз захотілось побачити, через яку, може, і ця моя печаль…
«Цікаво, чи вона вийшла заміж?» – подумав я.
Нагадала Варю.
Мені хотілось, щоб не вийшла…
Чого? – не знаю, але, думаючи як зустріну її сьогодні в бібліотеці, мене кортіло задоволено потягнутися.
У Варі було те, що відповідало мойому «сьогодні»: сьогодні жевріло останнім жарком червоно-бурхливе вчора, і твердо вставало діловито-енергійне завтра.
«Перелом, а на переломі капризні бажання».
Жмурячись проти сонця, я мріяв про Варю, уявляючи, як ми побачимось…
А зразу в мене було не вирішено, куди йти: чи просто в бібліотеку і з кар’єру братись за «Початки всіх початків» (на пляжі я довідався з газети, що вийшов новий том), чи піднятись у парк.
Думка, що це останнє сонце й тепло, і бажання ще раз оглянути з гори свій курорт – Дніпро й пісок – привертали до парку…
На повороті, в юрбі замаячило щось знайоме.
Фріда!..
– А-а…
Фріда жваво, трохи почервонівши від несподіванки, почала розмовляти зі мною. Я потяг її в тихий провулок. Те… се… Потім:
– А Варя?
– Варя? Варя давно вже вийшла заміж. Хіба ви не чули? – одповіла Фріда і незрозуміло подивилась мені в вічі.
– За Андрія? – коротко кинув я.
– Да… А ви його знаєте?..
Далі довідався я, що Андрій – «хороший хлопчик»… Переліз на другий курс політехнікуму, а це недавно йому пощастило пристроїтись на службу.
Що ж до Варі, то – як оповідала Фріда – вона страшенно змінилась… Стала діловита й розсудлива і потрохи забирає дома «гору». Навіть над мамашею. Про Андрія нема що й казати.
Звичайно, всі «глупості» вилетіли з голови, і тільки інколи вона згадує про мене: де він, що його не видно?
– Дякую, – одповів я на це Фріді…
Перед наявністю невідомих, але, певна річ, величних обов’язків жони свого мужа одійшли на бік всі колишні інтереси. Ніде тепер Варя не буває, навіть у церкві, бо це може пошкодити Андрієві, як службовцеві й студентові…
І рішучо задоволена зі свого стану…
– Так… Ну, а далі ж що? – поставив я невинне питання.
– Як що? – здивувалась, не зрозумівши мене, Фріда. – На майбутнє літо проектують поїхати в Крим…
– Ага-а… в Крим? – зрозумів я. – Це цікаво.
Як прощалися, мені якось ненароком кинулась у вічі здорова повнота Фрідиних червонуватих щік і легкий пушок на верхній губі, яка, здавалось, увесь час нервово тремтіла. В очах – приглушена жага…
«А чому раніше я не звертав на це жодної уваги?» – ще промайнула зальотна думка. Промайнула й вилетіла разом із образом Фрідиним. Я повернув у парк.
Алеї були чисті, прозорі й просторі, і золотилось павутиння. Незграбними групами лежало на траві сухе, широке листя, і пахло звідусіль гострим і осіннім. Як гниличкою.
На віддалених лавках сиділи рідкі одвідувачі: дами, зігнуті кавалери з газетами в руках.
Я пройшов нагору. На однім із поворотів, на траві, проти сонця лежачи й сидячи, розташувалась купка молодих і повних дам із одкритими шиями, і шиї від літньої спеки були кольору помаранчів.
Дами провели мене мовчанкою й поглядами. В одної з них, у бузковій сукні, я помітив в очах тайну голубої глибини, на момент пірнув туди м’яко й страшенно глибоко, стало страшно, але пройшов теж мовчки. «Те» було вже не «по сезону», й мені хотілось віддатися плинові своїх думок і настроїв, стоячи на горі й дивлячись на Дніпро й пісок…
Дніпро врізавсь у даль – сюди й туди – гострим синім ножем, до неможливого синім, і чітко біліли в далині церкви далеких сел.
Піді мною покинений і самотній Дніпро гнав води на південь і віяв синім холодком. Мабуть, того, що його покинули й був сам. Пляж голий і змокрілий з краю, дрімав, спочиваючи, проти сонця, одна тільки біло-чорна жіноча постать, мала, як цятка, непомітно пересувалась накоченою дорогою… в шелюги… геть далі… до Слобідки.
Погойдувались самітні кольорові човни, строчила моторка за водою, і пнулась гордовито блискуча, дурна ковбаса. У світлі ласкаво-бурливого сонця й обвіяна синім, холодкуватим вітерцем думка моя була сумовита й кисленька. Того, що осінь – раз; по-друге – чудернацька й неждана річ! – Варя…
«Так… Варя, значить, замужем».
Від цієї думки, признатись, мені було якось ніяково: чи розчарування, чи очарування; печаль, чи досада. За душу, про яку колись я висловився, що вона теж саме, коли не менше, що й пар, щипало, і вона тоненько скиглила, ніби поводили гвіздочком
