Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць
Але Вася не вгамувався.
На прощанье весь мир содрогнется, Ужаснется и сам сатана.Червоний, з блискучими очима, з блудною посмішкою, Вася хотів обняти і міцно притиснути до себе Пашу, але вона одгородилась шитвом і кинула брутальну фразу:
– Ну, ну – оставь; не лезь, свиня!
Внутрішній напор круто здав назад, Вася спинивсь і збентежено глянув на Пашу. Потім:
– Ти сумашедша!
І страшенно ображений, мовчки пішов до вікна; опершись спиною, з якимсь жалем дививсь на Пашу.
– Ты сам сумасшедший. Хіба мислімо так орать?
– А тобі що? – озвавсь Вася запитливо-незрозуміло.
– Як – що?
Паша одкинула шитво. Раптом щоки в неї почервоніли, крильця на носі стали білі. Тоді Вася стиха жбурнув:
– Коли не вгодно, можеш на дощ.
Він не докінчив, бо не знав, що говорити далі. В голові все змішалось. «На дощ, то й на дощ».
Паша з силою стрималась і, удаючи з себе спокійно-веселу, взялась за шитво. Розгортаючи вишивку, сказала:
– Ла-адно. Запомни, що ти мені сказав. Я буду пам’ятати. Хорошо!
Вася важко сопів, ледве дочуваючи її слова, і одно було ясно для нього, що він зопалу скочив у яму і вийшло так, що буде щось небажане й дурне.
Стало страшенно огидно – безвихідно й безрадісно і почуття боягузтва заворушилося в нім. Мовчки він одійшов од вікна і почав взуватись.
Паша теж мовчала, не звертаючи на нього уваги.
Насунувши картуза й піднявши комір, Вася вийшов з кімнати…
Дощ бив просто в лице і забивав дух. Надворі була страшенна метушня, нерозбериха, дерево буйно шуміло, темінь одбивалась од дощової води, і од цього летіла пиляка.
Одноокий на вулиці ліхтар сумно гойдавсь, переможений і вщент забитий переможним дощем, і плакав не втираючи сліз…
Вася лихорадково перебирав у голові, що може бути завтра, і з досадою і переляком думав, що Паша його покине.
«Дура!» – усовіщував він її і не смів виправдуватись.
Дійшовши від рогу вулиці до ліхтаря, Вася глянув на хаотичну самоту чорних вулиць і повернув назад…
«Дура!» – ще раз обережно подумав він про Пашу.
Паша сиділа, як він покинув її – шила.
Озираючись, Вася роздігсь і ліг спать. Він укутався з головою. Було важко, сумбурно незграбними колодами думки все перекладалися в голові, й нічого з цього не виходило. Щулячись, кілька разів визирав Вася з-під ковдри, чи не вкладає Паша речей.
Пов’язана білою хусткою, Паша шила собі; на плечі плаття злазило, і видно було сорочку.
«Чорт з нею, покине – хай покине!»
Під ковдрою одкрились простір і світ, і блиснула синя даль.
«Через неї викинули з партії; мотаєшся як… ще, гад, угрожаєт…»
Він уявив себе вільним машиністом, компанію в Харкові, «прикалабок».
«Хай іде, спробує».
В «прикалабку», про який мріяв Вася, переливались брязк і сміх, весело цокало скло, і перед такою ж самою як «кавалеристка» красунею, Вася з жагою співав: «Золотую… поставлю…»
Він заснув.
За густою, соковитою вранішньою тінню від дому, стояв рівний напружений сліпучий блиск. Тверда синь без хмаринки випнулась проти вікна. Дощ пройшов за ніч.
Вася глянув на годинника і поспішно схопився з ліжка. Ледве не заснув. Бризнув в обличчя водою, пригладив перед дзеркалом голову.
– Паша, а Паша!
З коридору неслось жваве розмовне цокотіння і лящав Пашин кругло-горішковий заливчастий смішок, ніби хто лоскотав її.
– Паша!
З розбігу Паша одхилила двері і, червоніючи своїм оживленим обличчям, грайливо запитала:
– А що? Самовар? Готовий! За-а-араз! – і, наспівуючи це «за-а-араз», подалась назад.
Стукаючи каблучками, вона моторно поставила на столі блискучого самовара і відгорнула сніжно-білу серветку, під якою все було наготовано: сяюча шклянка, варення, цукор, білий хліб.
Вася швидко пив чай.
Паша крутилась перед дзеркалом, поправляючи червону хустку на голові. З нападами лоскотливого смішку вона розповідала про тьотю, що зайшла до
