Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Для мене такі оголошення були невдивовижу: працюючи на заводах Німеччини, я не раз читав подібні некрологи. Щодня о восьмій годині ранку адміністрація з німецькою педантичністю вивішувала на дошках оголошень усе нові й нові некрологи про загиблих «героїв» — колишніх робітників і службовців підприємства. Німців ці некрологи дуже засмучували, а ми щиро раділи, бо з них дізнавалися, що наша Батьківщина успішно бореться з гітлерівськими ордами.
Тим часом з контори вийшло начальство — кілька німців на чолі з низеньким кульгавим старим. Він спирався на палицю, за ручку якої правив сталевий молоточок. Такими молоточками залізничники вистукують бандажі[7] коліс.
Німці пропустили старого вперед, улесливо заглядаючи йому в очі, скидаючи капелюхи і вклоняючись, а він стомлено й байдуже дивився прямо поперед себе, не звертаючи уваги на численні привітання. Старий цей, як видно, був тут немалою птицею. Імпозантною зовнішністю, правда, він похвалитися не міг: був хирлявий, сутулуватий, з дряблими, одвислими щоками і набухлими венами на скронях. Глибоко посаджені очі із запаленими білками дивилися стомлено презирливо й сердито. Спираючись на молоточок, він помітно накульгував. І все-таки, незважаючи на свій похилий вік, обличчям старий був дуже схожий на обер-лейтенанта Зігфріда Гоппе. Я одразу ж здогадався, що це — батько загиблого обер-лейтенанта, керівник фашистської організації шахти і її обер-інженер. Червоний, зубчастий, як триб, значок члена німецької націонал-соціалістської партії, пригвинчений на лацкані піджака, і траурна пов'язка на рукаві підтверджували мій здогад.
— Ахтунг! — зненацька вигукнув начальник конвою і підбіг до старого. — Гер обер-інженір! Сто російських в'язнів доставлені у ваше розпорядження!
Обер-інженер недбало викинув руку у нацистському привітанні і повільно пройшов повз начальника конвою, що саме віддавав рапорт, навіть не удостоївши того поглядом. Його лихі, колючі очі ковзнули по наших рядах і зупинилися на одному з в'язнів у першій шерензі. Він підійшов до в'язня і з доброго дива кілька разів ударив його своїм молоточком. За що? Цього ніхто не міг зрозуміти. Сухі, кістляві руки Пауля Гоппе тряслися, наче в пропасниці, обвислі щоки вкрилися рожевими плямами, обличчя спотворила злоба.
— Ці свині не вміють стояти в строю! — прохрипів він, задихаючись. — Посадіть його в карцер на дві доби без їжі й води. І взагалі, займіться ними як слід, — наказав він офіцерові із своєї свити, як видно, начальникові охорони, і відійшов, важко тягнучи кульгаву ногу. Начальник охорони виструнчився перед ним та так і стояв, незворушно, як манекен.
— Марш на розвантаження лісу! — наказав Гоппе. — Вагони звільнити до восьмої години вечора, а вранці цих свиней — у першу зміну, в забій. Виконуйте!
Нас повели в глибину території шахти.
— Ну, кульгава холера! — пробурчав хтось позаду. — От павук!
Прізвисько Кульгавий так і закріпилося за Гоппе.
В тупику стояли вагони з кріпильним лісом — сирими сосновими кругляками. Сигнал — і робота почалася. Надриваючись, ми вергали кріпильні стойки, і якщо хтось хоч на мить зупинявся перепочити, одразу лунав грізний окрик вартових: «Льос! Льос!» Начальник конвою раз по раз нетерпляче поглядав на годинник. Однак ми не впоралися із завданням і тільки о дванадцятій годині ночі нас, ледве живих, погнали в табір. Він був поруч, на території шахти. Я побачив густу павутину колючого дроту заввишки п'ять метрів, яскраву смуту освітлення, вишки з вартовими й одразу ж зрозумів, що втекти звідси буде нелегко.
Нас пропускали через ворота, «рахуючи» ударами гумових палиць. Табір виявився навдивовижу маленьким — усього шість бараків. Два крайні од воріт були заселені старожилами. Решта поки що залишалися пустими.
У бараці було душно, пахло пліснявою і трухлою соломою. Я поквапився зайняти місце на нарах поруч із літнім полоненим, з яким устиг познайомитись у колоні.
— Ну що ж, одмучилися ще один день, — сказав він стомлено, — а попоїсти не дали нічого, тварюки. Отаке, земляче, невеселе в нас життя.
Я присунувся до нього ближче.
— Дядечку, а як вас звати?
— Зви дядьком Петром, а прізвище моє — Кравчук. Та прізвище тут необов'язкове.
— Послухайте, дядьку Петре, — шепчу я йому на вухо, — а що, як…
— Тікати? — спитав він ледь чутно, вгадавши мою думку.
— Так. Адже можна вибрати нагоду…
— Ех, голубе, поки що забудь про це й думати… — сказав мій сусіда й замовк. А за якусь мить він уже спав, важко стогнучи вві сні.
2
Від удару палицею я, мов ошпарений, зриваюся з нар. Веркшютцполіцаї[8] репетують, наче на пожежі, при цьому енергійно орудуючи палицями:
— Ауфштеен,
