Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

— Та, мабуть же, про те, про що думають усі невільники — хочеш тікати. Я й сам ризикнув би, та ба!.. Гадаєш, боюся? Ні, смерть мені не страшна. Сил немає, здоров'я в мене підірване. Якщо тебе й упіймають, ти ще витримаєш, ти молодий, при здоров'ї, а я — ні. Я вже на тонку пряду…

Він важко зітхнув.

Я довго не міг заснути — і сяк і так мізкував, подумки шукаючи в густій дротяній огорожі табору шпарину, крізь яку можна буде втекти, і не знаходив. Минуло вже два тижні, відколи нас пригнали з тюрми, і за цей час жоден в'язень не зміг утекти, хоч про втечу мріяла більшість.

У шахті, як і раніше, цілодобово йшла напружена робота. Війна пожирала не тільки людей, але й мільйони тонн вугілля. Із розмов наших пригінчих ми знали, що на початку 1943 року Гітлер зажадав від німецьких шахтопромисловців різко збільшити вуглевидобуток, і тому гер Гоппе зі своїми підручними прагнув за всяку ціну перевиконувати і так високі норми. Для цього на шахту «Гогенцоллернгрубе» прислали додаткову робочу силу — ще п'ятсот радянських військовополонених. У перші дні після їхнього прибуття вуглевидобуток різко зріс, а потім сталося непередбачене: аварії виводили з ладу цілі дільниці. Невідомо, хто клав на підземні колії обрубки заліза й каміння: цілі партії вагонеток бурилися, вибивали кріплення, викликаючи обвали. Хтось невловимий відкручував на стиках гайки і розводив рейки, псував стрілки, рубав гумові шланги, обривав повітропроводи. Часто гасло електричне освітлення, виходила з ладу сигналізація, псувалися механізми. Одного дня на шостому горизонті за цілу зміну не було видано на-гора жодної вагонетки вугілля. Переодягнені агенти гестапо[18] нишпорили по всіх закапелках шахти, когось хапали, тягли до ствола, однак аварії не припинялися.

Ніхто не сумнівався, що ці малі й великі аварії — справа рук радянських військовополонених, та не впійманий — не злодій. Крім того, якось гестапо спіймало на гарячому двох французів, котрі готували аварію на головній магістралі — квершлазі. Для мене і Стасика це була несподівана новина: досі ми знали, що тільки радянські полонені наважувалися на диверсії і саботаж. Більшість іноземців переслідували єдину мету: вижити. Серед них траплялися й такі, що вважали шахту непоганим пристановищем, поки йде війна. Та були й справжні хлопці: відчайдушні, сміливі.

Стасик тріумфував. Він навіть од Нагеля не приховував своєї радості. Можливо, це тому, що ми, троє, працювали в глухому забої, окремо від інших, між нами поступово склалися особливі стосунки. Хоч як приховувало начальство табору і шахти правду про становище на фронтах, ми знали про розгром фашистських армій під Сталінградом. Повідомивши вже десятки разів про остаточний розгром Червоної Армії, Геббельс раптом змінив пластинку і заговорив про секретну зброю, яка, мовляв, різко змінить увесь хід війни на користь фюрера. Та поки ця «секретна зброя» кувалася десь у підземних тайниках рейху, німецька військова промисловість у величезній кількості потребувала вугілля Сілезії, і зниження його видобутку викликало в нашого начальства скажену лють.

Для мене і Стасика Нагель довгий час був єдиною людиною «звідти», з ворожої лінії фронту; оскільки ж у ньому відкарбувалися типові риси фашиста, ми мали можливість, як висловлювався Стасик, «дослідити цю комаху», — він становив для нас певний інтерес.

Нагель, певна річ, знав, що робиться на фронті. Затіваючи з ним суперечку, Стасик хитро вивідував новини. Арієць штейгер встрявав у дискусії з поляком тільки тому, що був упевнений: Стасик приїхав працювати на шахту добровільно. Інакше чому ж він, маючи можливість вільно ходити по місту, не тікав.

Та я краще знав, хто такий Стасик. Станіслав Бжозовський був родом із Ченстохова. Мобілізований у польську армію напередодні другої світової війни, Стасик потрапив до кавалерійської бригади, куди відбирали рослих, фізично сильних. На військових навчаннях він завоював репутацію чудового рубаки і терпляче пройшов ту обробку в антирадянському дусі, яку проходили усі солдати й офіцери панської Польщі.

Коли 1 вересня 1939 року збройні сили фашистської Німеччини зненацька обрушились на Польщу, бригада, в якій служив Бжозовський, у першому ж бою з танками Гудеріана була вщент розгромлена. Стасик чудом дістався до Варшави і тут уже бився як піхотинець. Та уряд панської Польщі втік у Румунію, Варшаву захопили німці, і Стасик вступив до підпільної патріотичної організації. Невдовзі організацію вислідило гестапо, а її учасників перевішало. Стасик врятувався втечею з міста і повернувся до Ченстохова. Під час випадкової облави його схопили й відправили на примусову працю в Німеччину. Невдовзі він роздобув чужі документи, втік із табору і пробрався в Польщу. В рідному Ченстохові дізнався, що його матір розстріляли фашисти.

Близько року Стасик поневірявся по окупованій Польщі, але навіть мені, довіряючи начебто у всьому, нічого не розповідав про цей період свого життя. На початку 1943 року його знову схопили і привезли у Бойтен. Так він опинився на шахті «Гогенцоллернгрубе», і я, певна річ, не вірив, що Стасик поставив хрест на своїй неспокійній долі.

Ганс Нагель, похмурий, пихатий і самозакоханий до глупоти, був цілковитою протилежністю Стасику. В його довбешку втовкмачили, що він представник «вищої» раси, і тому до нас ставився з презирством як до неповноцінних. Іноді це забавляло Стасика, і він одверто насміхався з Нагеля.

— Ви, пане Нагель, — лукавив Стасик, — розумний чоловік. Між іншим, я це одразу помітив, як тільки побачив вас уперше. От і зараз, — вів далі поляк, — ви сидите, чавкаєте свої бутерброди, а ваше чоло