Сад забутих плодів - Тоніно Гуерра

Жінка сидьма

і спідниця широка

стегон білісінька плоть

там чорна стає

де ховається щілина між ними.

[18, понеділок]

У машині з Джанні, вечір. Хтось запалив багаття на честь святого Джузеппе[2]. Якась дівчинка, сама посеред поля, дивиться на пломені свого маленького багаття. Ясна річ, благатиме святого Джузеппе, щоб у неї виросли перса, бо про таке заведено молитися в тутешніх горах.

[20, середа]

Під сильними поривами вітру осипається мигдалевий цвіт. Ми намагаємося ловити його в повітрі перевернутими парасолями. Одна пелюстка прилипла мені до лоба. Я її там залишив. Знаю, що багато ченців-буддистів ховають їх. Амбіції й почуття зверхності мають ослабнути в людини настільки, щоб вона досягла розуміння всіх інших життів. Світ навколо нас єдиний у своїй цілісності, і все суще на землі має рівні права. Одні мають мову, аби спілкуватися звуками і словами, інші висловлюються барвами й пахощами. Життя — це подих, що міститься навіть в окремому листочку. Треба відчувати страждання квітки так само, як і знак дружби, що приносять нам пахощі. Схід — це не тільки географічна зона. Схід — це також улоговина в нашій свідомості. Схід — це обтічна позиція відносно вертикального світу. Схід — це увага до тремтіння одного листочка.

Схід є відмовою від бажань.

Схід намацуєш руками. Або не намацуєш.

[27, середа]

Я не почуваюся письменником, зокрема й тому, що неспроможний мандрувати мовою перетворюючи її на щось більш значуще, ніж мої історії як такі. Я належу до тих, хто прагне пом’якшити самоту, позначаючи стежки до поезії життя. Ось уже десять років я віддаляюся від книжок, де експеримент є сутністю розповіді. Люблю щоденники, сповіді і слова блищаків, які пливуть небом нашого буття.

[31, неділя]

Негусто падає лапатий сніг. Ми накрили герані прозорими плівками. Уболіваємо за всі дерева у цвіту. Я стояв із розгорнутою парасолькою над персиковим деревцем, яке ми посадили заледве місяць тому. Не можу розгледіти, чи то й далі осипається на землю мигдалевий цвіт, чи то снігові клапті. Бачу, як моя дружина накриває тюльпани сторінками старих газет. Згодом, коли ми влаштовуємося перед каміном, вона питає мене, чи можуть оті всі страшні звістки з газет — про війни, які відбуваються у світі, — зашкодити квітам. Навіть не чекаючи на відповідь, біжить у сад, щоб позривати з квітів газети. У нічному мороці вона сумно сказала мені: «Я постійно бачу березовий гай і собаку, що бігає за метеликами. Це було в дитинстві, і моя мама, молода, сміялася в гаю». Я попросив, щоб сніг на терасі перед скляними дверима мого кабінету згребли у велику кучугуру. Снігова піраміда два метри заввишки. Упродовж кількох днів годинами дивлюся на неї в товаристві придворних дам, змальованих великою Сей Шьонаґон. Іноді вони були зі мною, але частіше я був із ними та принцесою Тейші, яка в тисячному році звеліла зробити піраміду зі снігу в парку, що прилягав до саду імператорського палацу. Сьогодні в напрямку Уфуліяно я відкрив іще одне з багатьох «скам’янілих русел» річки Марек’я. Можливо, мільйони років тому частина масиву Монтефельтро піднялася й один з берегів річки потягнувся за горою, через що потік назавжди залишив долину. Тепер шар каменів і сухого мулу утворюють краї вибалку, облямованого чагарниками та старим корінням. Ми помітили, що камені, пласкі, мов камбала, указують своїми гострішими кінцями в бік Сан-Марино. Зрозуміло, що таким був напрямок течії річки до того, як почався величезний зсув земляних верств. Справді, камені завжди вказують гострішим кінцем напрямок течії.

Сніг падає на листя

і на пір'я пташок

які стукають у шибки

просячи чогось.

Усі меблі в домі

риплять наче пережовують насіння.

Квітень

~ З усією заспаною уявою ~

[4, четвер]

Сьогодні вранці я побачив у саду море розлитої повітрям пари, що піднімалася, обгортаючи мигдаль. Коли я вийшов, усе навколо вже сховалося під цією вологою ватою. Джанні прийшов по мене, щоб відвезти вище в гори, де немає туману й куди, на його думку, періодично долинають пориви африканського вітру. Наша машина повільно піднімається дорогою до Міратойо, аж доки світ нарешті цілковито відкривається нашим очам. Ми піднімаємося дедалі вище, до «Палацаччо», групи покинутих будинків. Зупиняємося й сідаємо на сірі кам’яні брили. Одразу нас огортає тепле, майже нерухоме повітря. Джанні показує мені на розщелину, яка ділить гору навпіл.

— Крізь неї проходить африканський вітер, — каже він, заледве стримуючи захват.

І ось я розкошую під утомленим вітром, що народжується в пісках Сахари. Заплющивши очі, вдихаю повітря, яким дихав Ганнібал. Пообідньої пори я зупинився, щоб оглянути двері, на поїденій вологою та шашелем деревині яких утримувалася ще лискуча від вологи шкарупа смарагдової фарби. Шари кольору, що збереглися, розповідають нам про свою подорож у часі. Я згадав старі двері в Сеговії. Ми піднімалися пішки — дорогою від палацу в арабському стилі до центру міста, і на півдорозі я побачив двері в стіні, яка огороджувала невеличкі внутрішні ділянки. Прямокутник старої деревини, посіченої дощами й обпаленої нещадним іспанським сонцем, яке полірує чорні волохаті спини биків і друкує тіні дубів по всій Естремадурі. Я попестив очима зморшки цієї деревини й латки іржавої бляхи, які затуляли найбільші щілини. Ті двері переповідали мені прості слова селянських звірянь і рухи старих долонь, які відчиняли й зачиняли хистку огорожу. Я опинився поруч зі своїми пращурами, які залишали за будинком сапи та граблі з довжелезними, до блиску відполірованими працею держаками. Я зрозумів, що зачарування архітектурними дивами Сеговії було даниною чомусь, що мені не належало. У них я не знаходив того наповнення прямою спадщиною, якої вдосталь містилося в убогих дверях.

Де повіває

теплий легіт

коти згорнувшись

куняють просто неба.

Мені ж у нурті сонячного пилу

вчувається як раз у раз

чийсь голос викликає

оте дівча з води цеберком.

[19, п’ятниця]

Приїхав Борис Заборов, чудовий російський художник, який ось уже п’ятнадцять років мешкає зі своєю дружиною в Парижі. Архів його пам’яті зберігає чимало старих фотографій. Руки, застиглі на