На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський

Андриїшин (Зяйко) — воротар, звинний зі швидкою реакцією, відважний. Його мінусом було тільки те, що як низькорослий мав труднощі з горішніми м'ячами.

Два оборонці — Андриїшин II і Місько Багринівський — були непохитні, а як треба було, то вміли підкосити і сперечатися з ними противникові не рекомендувалося.

Бічні помічники — Лесюк і я. Лесюк перебув дивізію, полон, грав в торонтських дружинах і живе в Канаді.

Середущі помічники — Петро Зуб'як, а пізніше Роман Кернякевич. Роман був добрий тактик, дуже приязний і взірцевий змагун, духовий провідник і капітан дружини.

На лівій стороні був крайник Петровський (Зізі) і лучник Роман Панчук. Обидва вони були з Цуцилова, де якийсь час перебував Осип Новицький. Це він прищепив їм добрі футбольні навички.

Центром нападу був Михайло Звонок, колишній змагун української студентської репрезентації з Праги. Він був якийсь час і нашим тренером. Добре натренований, добрий керівник нападу, умів ввести в гру своїх партнерів і створювати догідні для них підворітні ситуації.

Сьогодні 10-те березня 1986 року. Кілька тижнів тому прочитав я книжку Олександра Скоценя "З футболом у світ". Мушу визнати: не сподівався, що книжка буде на такому доброму рівні, бо ж знаємо, що спортовці, а особливо футболісти, нечасто відзначалися якимись інтелектуальними, а зокрема літературними здібностями.

Але ця книжка споминів написана добрим стилем, подає широке полотно не тільки футбольної діяльности за період від 30-их років на українських, здебільше західніх землях і на еміґрації, а й охоплює інші спортові ділянки, як також побут, культурницьку діяльність та історичні події тих часів. До цієї своєї праці автор мусів мати великі записи, використовувати багато вже публікованих матеріялів. Спомини ці таким багатим матеріялом заслуговують на те, щоб бути причинком до майбутніх дослідів з історії українського спорту. Можна мати застереження до переяскравлення деяких міжусобиць, а то й скандальних подій, які не робили чести українському спортові. Річ ясна, що списування тих подій можна вважати за дуже суб'єктивне, тому воно напевно буде предметом непотрібної дискусії. Але якщо зважити, що це особисті спомини, то автор мав на такий підхід право. Можна, розуміється, тільки сумніватись у доцільності того. Автор описує ту футбольну діяльність, якій він віддав свої молодечі роки і в якій він добився високого рівня досконалости. Відчувається в розповіді, що та діяльність мала характер важливої особистої місії, ба навіть і національне значення. Безперечно, такі високі цілі мотивували і його спортивну діяльність.

Але якщо тільки так серйозно підходити до цього, то можна деколи розминутися з основним про спорт, забуваючи, що це передусім розвага чи, як американці кажуть, "фан", бажання задовільнити вроджений інстинкт до гри і перемоги. Тому-то деколи цей підхід іде в розріз навіть із такими аспектами, як національний чи політичний, бо нерідко в розпалі змагу і бажання перемоги ми можемо навіть стати союзником ворогів проти наших братів, якщо так станеться, що брати є по противній стороні.

Цих кілька вступних завваг я подаю тільки тому, що спомини Олександра Скоценя спонукали мене подумати про свою спортову діяльність і може навіть покласти її на папір чи магнітофонну стрічку.

Хоч у футболі я не досяг такого високого рівня, як Олександер Скоцень, але таки дійшов і я до певного рівня — може на одну клясу нижче Скоценя. Але я вважаю, що кожна людина, навіть якщо не дійшла до вершин, могла не менш інтенсивно переживати і, згадуючи про це, може спричинитися до повнішого змалювання якогось періоду життя. Мої спомини не можуть претендувати на велику історичність, бо, на жаль, я не маю під рукою ані нотаток, ані архівних матеріялів і пишу тільки те, що вдасться відгребати з уже припорошеної нам'яти. Також не є моєю метою їх трактувати надто серйозно: лишень висвітлити ту свою діяльність, якою вона була, подати її деколи світлі, а часами і не надто світлі сторони та не приписувати всьому якихось надто високих, і не завжди властивих ідеалів.

Вже більше місяця тому закінчив я писати першу частину своїх футбольних споминів з рідних земель. За той час Україну навістила Чорнобильська катастрофа, яка прикувала увагу всієї української суспільности і всього світу, тому всі думки линули до потерпілих в Україні і не було охоти й часу займатися такими маловажними речами, як спомини зі спортивного життя. Але в міжчасі одержав я листа від свого брата з України. В листі до нього перед тим я згадав, що пишу такі спомини; просив його привітати всіх іще живих футболістів ямницької команди, а також подати мені інформації про деяких людей, бо ж я вже дещо призабув про них. Він передає мені подяку від усіх за мій привіт та за згадку про них у тих споминах, їх лишилось небагато: Петро Зуб'як, Семен П'яста, Богдан Семочко, Влодко Мицько, Антін Деркач (Гурний), Дмитро Гулага, Микола Кушніренко (Ковцьо).

І ось сьогодні, 26 червня 1986 року я берусь продовжувати ту важку роботу. Питаю себе: навіщо я це роблю і кому воно потрібне? І хоч я свідомий того, що нічого такого цікавого не приношу, одначе це мене весь час мучить, не дає мені спокою, тому хоч як нерадо, але щоб позбутися того, пробую довести почате діло до кінця.

Хотілося, щоб ті спомини мали трохи більше історично-документального характеру, і я старався зібрати деякі матеріяли. Але поза кількома знимками, які я одержав від пані Стефи Шеремети та "Альманахом Ради Фізичної Культури", збірником "Реґенсбурґ" та виданням "Чорногори", які я позичив від п. Степана Кікти — більше документальних даних я не зміг роздобути. Тому-то дальша розповідь буде обмежена тим, що