На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський

У скорому часі почалось відновлення і спортового життя. Відновив свою діяльність і ямницький "Вихор". У Львові організувався Український студентський спортовий клюб, який приїхав на змагання й до Станиславова. З тим клюбом ямницький "Вихор" розіграв змагання. Вони відбулися на Гірці, і ми дали львів'янам добру лекцію ямницького футболу, здобувши велику перемогу (здається, 8:1). Це було моє останнє змагання в чорно-червоних барвах Ямниці. Бо відразу по тому почалася страшна злива, яка затопила все Підгір'я і збіглася в часі з грабіжницькими здирствами — контиґентами нових, німецьких окупантів, що й спричинило голодову облогу тих околиць весною 1942 року.

В 1943 році становище трохи покращало і я грав у кількох змаганнях у команді станиславівського "Черника". Ямниця тоді не мала своєї дружини і більшість з нас грала в "Чернику". Пригадую одні змагання у Львові з "Україною". Ми тоді геть чисто засипались, здається з рахунком 9:0. "Черник" не міг зліпити добру команду тому мені доводилося грати в нападі, де я ніколи не грав. Під час гри я кілька разів пробував говорити на розум з Яськом Мікльошем. Я вважав, що він був занадто твердий, можна сказати — навіть брутальний. Я звертав йому увагу, що слід грати трохи делікатніше. Він мені на те відповів по-польськи: "Пшестань плакаць — футбаль єст для менщизн, а нє для дзєці". На такий його диктум я теж пішов на нього кілька разів остріше, що він прийняв без нарікань і навіть почав до мене ставитися з респектом і грати більше по спортовому.

Восени і весною я зіграв кілька змагань у барвах Українського студентського спортового клюбу у Львові. З наближенням фронту все життя, включно зі спортовим, ставало убогішим. Я чимраз більше був пов'язаний з іншими формами діяльности, часто виїздив зі Львова в терен: нарешті — наказаний виїзд на Захід, то ж і фаза моєї спортової діяльности на рідних землях безповоротно закінчилась.

Хотілося б тепер зробити певну аналізу того періоду. По-перше, щоб перебороти всі труднощі матеріяльного характеру, нестачу спортового інвентаря, неможливість спромогтися на добре грище, брак вирозуміння чи прихильного наставлення до того виду спорту з боку батьків і громадян у селі, треба було мати стоїчну терпеливість і незвичайну мотивацію. Найбільшим рушієм такої діяльности безперечно був наш "романтизм", наш дитячий, а потім молодечий запал, наше нестримне бажання гри, змагу і перемог.

Другим рушієм був мотив так званого "забороненого овоча". Це притаманне особливо дітям, бажання робити недозволене, те що забороняли батьки, і що штовхає на риск. Як солодко було, коли риск удавався: менш приємно, коли щось не вдавалося і треба було те відпокутувати. Тоді як ми, учні ґімназії, грали в "Проломі", ми свідомо ризикували усуненням зі школи (а бути учнем ґімназії за тих часів було не абияким привілеєм), то сам той факт вирізняв нас в очах наших приятелів і ми були начебто аж героями в їхніх очах.

Іншим стимулом було те, що ми, молоді ґімназисти, усвідомлювали моральний обов'язок пробуджувати якусь суспільну діяльність у селі: ми мали бути свого роду аванґардом. Іншими словами, приходи-лось бути майстрами на всі руки — грати на сцені, співати в хорі, марширувати, демонструвати, грати в футбола, відбиванку ... Річ ясна, що для молодих, фізично сильних найприємнішою ділянкою до попису був спорт і кожний прагнув бути героєм на спортовій площі. Тут пригадується мені Богдан Наконечний. Його форте було театральна діяльність. Він був добрий актор, а то й режисер, але цього йому не досить було — і він конче хотів бути ще й футбольною зіркою. Та хоч фізично він виглядав на грищі імпозантно, гра його не була надзвичайною. Однак ми намагалися включити і його до команди, бодай на позицію лівого крилевого.

В "Сокільському" гимні співалося: "В здоровому тілі здорова душа". Здоровим тіло в той час було нам легше тримати, ніж теперішній молоді. Ми не мали стільки спокус, а радше не мали грошей, щоб спокусам піддаватися. Папіроси чи алькоголь — мало хто міг собі таке дозволити. Крім того, в тридцятих роках у Галичині була поширена акція "Відродження", спрямована не тільки на охорону організму від шкідливих наслідків алькоголю й тютюну, а й великою мірою на те (хоч і не декляровано), щоб не підтримувати польського державного монополю. Польська держава була для нас тоді ворожою, репресивною, чужою системою.

Не було тоді поширене й радіо, не було ж іще телебачення... Нагод для розваги не було багато, тому футбол зі своєю емоційною наснагою був великою притягальною силою.

Важним мотивом був і патріотизм. Він особливо проявлявся з початком 30-их років, коли діяв Український Спортовий Союз. Тоді було намагання, щоб у його рядах були всі українські спортові дружини, так що деякий час було критичне ставлення до тих, що залишалися в схемі ПЗПН (Польскі Звйонзек Пілкі Ножней). Пригадую таке: коли наш Петро Зуб'як (ще перед забороною Українського Спортового Союзу) пішов грати до "Пролому", то ямничани дивилися на нього майже як на зрадника. Пізніше, як "Союз" поляки ліквідували, всі боліли і тішилися успіхами "Пролому", а ми грачі "Пролому" відчували на собі відповідальність боронити не тільки спортову, а й національну честь нашого клюбу.

Найбільшою приємністю і досягненням було "набити" польський клюб, а зокрема такий, що був пов'язаний з польською парамілітарною організацією "Стшелєц".

Ми рішуче засуджували тих нечисленних українців, що грали в польських дружинах, і з презирством, а то й вороже ставилися до них як на грищах, так і поза ними.

Але в нас був ще один ґатунок патріотизму, який, здається, був часто інтенсивнішим за всенаціональний, а це своєрідний ямницький патріотизм, що його дехто вважав навіть за шовінізм. Ямниця була дуже високої думки про себе. Чи це