Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

Хто з нас не провинився перед Батьківщиною? Всі провинилися! Кожний зокрема, і всі разом. Без нашої провини не була б Україна в неволі. Але хто з нас до вини признається? Ми винуємо воріженьків, звинувачуємо чужі ідеї, спихаємо вину одні на одних, а себе робимо чистими і безвинними перед Батьківщиною. Ми хвалимо, прославляємо, окаджуємо димом тиміяму своїх партійних і церковних кумирів, не помічаючи того, як самі чадіємо в цьому кадильному димі, втрачаємо здоровий глузд, логіку й відчуття міри, прирівнюючи наших немічних ідолів до неповторно великих мужів минулого України! Чіпляємо своїм вождям ярлики незаслужених заслуг перед Україною, кривдимо Богдана Хмельницького і Петра Могилу безглуздим прирівнюванням до них наших безкебетних пігмеїв у політиці й вірі. Погляньмо на інші народи, хто в них за політичним стерном. А в нас як? Кожний Степан — сам собі пан! Кожний Грицько чи Стецько робить, що хоче, їде куди хоче, торгується й домовляється з ким сам хоче і то як представник України… Це ж абсурд! Нащо дурити чужинців і себе самих? Хто з чужинців не знає того, що поневолена Україна не може делегувати свого представника до чужих держав чи релігійних центрів. Брехнею, лукавством, заздрістю і ненавистю не допоможемо Україні визволитися з ярма неволі!

Не можна любити Бога справжньою любов'ю ненавидячи рідного брата. Не можна говорити про справжню любов до України ненавидячи брата свого, що живе своїм розумом, що має свої особисті смаки й уподобання, своє цінування і свої критерії. Засобами щурячої конспірації можна вибороти тільки владу рідної кліки чи мафії, але волі при ній Україна не буде мати. Змовою з чужими інтервентами також не принесемо Україні втіхи, бо — „хто визволить кого — в неволю візьме". Отже, воля і самостійність України тільки в любові нашій, в отому братолюбному закликові нашого Пророка — „обніміте ж, брати мої, найменшого брата"! Запалаємо щирою взаємобратерською любов'ю — настане всеукраїнська єдність, згода, однодушне прагнення, і Україна буде такою, як повинна бути — рівною між рівними — суверенно-вільною, самостійною, ні від кого незалежною. Злобою ж у сліпій ненависті брата до брата волі Україні не здобудем і душі свої запропастимо в гріхах тяжких перед Богом.

Приїхав я з родиною 1951 року до Марокко. Хоч це вже було на шостому році після капітуляції розгромленої нацистської Німеччини, але Марокко, як і всі інші країни, латало свої фізичні й економічні діри і працю чужинцеві знайти було не легко. Довелося немало находитися та постукати не в одні двері. Нарешті, завдяки знайомим американцям, а ще більше, мабуть, своїй непосидющості, я влаштувався на працю у великій французькій фірмі в Федала, що заготовляла фрукти, овочі й городовину для постачання ринків та оптових крамниць. Я мав доглядати за доброякісним виконанням праці робітників, чистотою, ретельним сортуванням та солідним опакуванням продуктів. Перебирали, сортували і складали городину й овочі жінки. Кожна жінка-мати могла брати з собою на працю дочку-підростка, як допоміжну силу. Цим підросткам платили мізерні сантіми або й зовсім нічого не платили, хоч їхня шустра вправність давала інколи більшу й кращу продукцію, ніж старших віком робітниць; їхня праця йшла цілковито на рахунок матерів. У фірмі панував суворий „закон", що ніхто з робітників не мав права їсти жодних продуктів. Для того, щоб ніхто з робітників не ігнорував „закону", фірма оплачувала потрібну кількість арабів-марокканців, і вони сумлінно стежили, щоб ніхто з матерів чи підростків не наважився їсти продуктів фірми. Коли ж приловили когось на гарячому „злочині", що кинув ягоду в рот чи горошину, то, хто б він не був, карали биттям. І били брутально, без найменшого милосердя навіть до підростків-дітей!.. В мої обов'язки входив і нагляд за цими гарапниками-арабами, і там, де було треба, я мав би їх підбадьорювати, щоб міцніше били… Виходило, в моєму розумінні, що я також мав бути гарапником, але старшим — не цим, що б'є, а цим, що підбадьорює бити.

З усім у фірмі я погоджувався і все в мене там ішло добре, але з обов'язковим „законним" биттям робітників я не міг ніяким чином погодитися. Це огидне биття жінок і підлітків мучило мене і нервувало, але я старався його „не бачити". І хто кого бив?.. Марокканці — марокканців! Свої — своїх… НІ, я проти такого „закону"! Дивлячись як араб-марокканець періщить без жалю таку арабку-марокканку як і він, мені спало на думку, що й на моїй Україні ворог-окупант, проти якого я кілька років боровся зі зброєю в руках, так само наймає бездушних покидьків суспільства з-поміж українців, щоб били українців — жінок і дітей, які відробляють кріпацьку повинність на ланах державної панщини, щоб вони не збирали колосків на стерні „не обкрадали держави дозрілого соціалізму і недозрілого ще комунізму".

Довгенько терпів я, тамуючи в серці обурення проти заведеного в фірмі „порядку", а нарешті не стерпів і пішов до господаря. Почав йому доводити, що тепер уже 20-й вік, що биття вийшло з моди давним-давно, як нерентабельний засіб корегування людських вад. Зрештою, кажу йому, це гріх перед Богом і сором перед людьми бити людей!

— Що, що?.. Кажеш, не бити? — вилупив очі на мене француз, упевняючись, мабуть, чи я жартом, а чи серйозно почав із ним розмову. — „Не бити", — повторив із сарказмом і зайшовся, червоніючи на обличчі, диким реготом. — Не бити — це значить дати волю цим свиням, хай жеруть досхочу, чи не так? Та вони ж усе стереблять, а для мене це — знаєш що? Банкрутство! Банкрутство, якого я боюся й не хочу. Тому тре= ба бити, бити!

— Я й на мислі не мав того, чого ви боїтеся і чого не хочете, — почав я. — Я просто казав і кажу не бити і не звертати ніякої уваги на те, чи хто що їсть чи не їсть. Хай їдять. Поїдять два-три дні й перестануть. А якщо й їстимуть, то дуже мало; вони