Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко
Коли ж французи заборонили совєтській місії приїжджати до Марокко та взяли під нагляд нових совєтських громадян, частина з них повернула совєтські пашпорти назад і відмовилася їхати „на родіну", до СССР; виїхало тільки декілька родин. Цікаво, що після цих подій ці „русскіє люді" вернулися знову до монархістичного табору і взялися за реорганізацію.
Членська посвідка Об’єднання комбатантів Армії УНР при Федерації Французьких комбатантів, видана авторові на 1950 рік.
Українська еміграція в МароккоУкраїнської громади в Марокко до приїзду нових емігрантів після Другої світової війни не було. В 1949 році в Марокко заснувалася перша українська громада з одинадцяти осіб, переважно комбатантів. З бігом часу громада збільшилася до 16-ти осіб. Члени громади збиралися щороку декілька разів — на збори, наради, реферати-доповіді, національні свята. Важкі умови життя не дозволяли на активнішу працю. В 1951 році було вперше в Марокко влаштовано свято Симона Петлюри з панахидою. В Рабаті були вивішені афішки французькою й українською мовами про цю академію і панахиду. Завчасу українці домовилися з російськими священиками про відслуження панахиди. На академію і панахиду запрошено американців, поляків, французів та інших чужинців. Коли ж українці й гості прийшли до церкви, то застали її замкнуту на два замки… Сумно й соромно признати, що до цієї російської церкви належать також і підсовєтські українці! Цим своїм лукаво-єхидним учинком росіяни хотіли зірвати свято Петлюри, але зірвали тільки панахиду, яка не відбулася, а свято-академію відсвятковано як належиться. Таких фокусів і провокацій з боку старої й нової, білої і червоної російської і малоросійської еміграції було чимало, але вони не захитали єдности і національної свідомости української громади. Перед марокканцями, які ніколи не бачили в Марокко організованих українців, навіть невеличка українська громада зуміла заманіфестувати свою окремішність від росіян і виробити добру опінію для українців серед чужинців у Марокко.
Організована й очолювана автором українська громада у столиці Марокко місті Рабат у день 25-ліття загибелі Головного Отамана Симона Петлюра.
Українська громада складалася переважно з робітників за вийиятком кількох осіб з вищою освітою. Натомість стара російська еміграція, крім офіцерів різної раиги, мала й таких тузів, як граф Шереметьєв, граф Ігнатьєв (брат колишнього київського губернатора), князь Долгорукій, що жили в Рабаті, та Зноско-Боровський (малорос), що жив у Касабланці. Нова підсовєтська малоросійська еміграція до української громади не пристала; пішла вислужуватись російським монархістам, що займали до українців вороже становите.
За шість років мого перебування в Марокко (1951–1957) я пильно спостерігав усе і до всього приглядався, бо підневільне Марокко нагадувало мім невільну Україну, хоч окупанти були тут абсолютно нічим не подібні один до одного: в Марокко гуманні, людяні, а в Україні — безоглядно жорстокі, звиродніло-дикі, безбожні. Збираючи дані про минуле Марокко й сучасне, я часто порівнював патріотизм марокканців з патріотизмом українців; національну свідомість їх і нашу. І як у першому випадку, так і в другому мушу визнати першість марокканцям. Патріотизм і національна свідомість марокканців одвертіші й очевидніші. Їх видно кожному, хто побув у Марокко навіть день-два. У нас натомість про національну свідомість треба розпитувати в людей, бо її голим оком не вловиш. Та й патріотизм наш законспірований, затаєний десь глибоко всередині. Назовні він проривається не часто, не завжди в пору й не належно обдумано; частіше спалахує для того, щоб блиснути і погаснути, не спаливши своїм спалахом зла і не принісши добра Україні.
* * *Тут я описав коротенько в загальних рисах арабську країну Марокко та змагання марокканців за визволення своєї Батьківщини. Я вказав і третього чинника, що нацьковував одних на одних, щоб самому запанувати. Але марокканці зрозуміли це, духовно об’єдналися й обрали собі одну-єдину мету: визволення з неволі й самостійність! Чого й добилися. Цей чин марокканців дає нам хороший приклад і здоровий розсудок на наше сьогодення і наше майбутнє, бо ми й досі ще не здали патріотичного іспиту перед своєю поневоленою Батьківщиною.
Ми щороку святково відзначаємо роковини відновлення державної самостійности України 1918 року, а червона Москва І далі тримає нашу Україну закутою, як безвольну колонію, держить її в цупкому зашморзі, як циган ведмедя на ярмарку, і дурить наївний світ суверенною самостійною Україною. І в той самий час розкрадає духовні й матеріяльні багатства України, денаціоналізує українців насильним переміщуванням по загарбаних чужих землях „нєісходімой і нєоб'ятной родіни", мучить смертельною каторгою по тюрмах і концтаборах найкращих синів і дочок України, тероризує, морить голодовою смертю, калічить дитячі душі атеїзмом і рабським вислужннцтвом перед загребущою Москвою — цим наснажним джерелом атеїзму і утопійних марксо-ленінських ідей.
Тепер ми живемо у вільному світі й на нас спадає ввесь тягар патріотичного обов'язку допомогти нашому народові визволитися з комуно-московської неволі. Тож мусимо придивлятися і вчитися як досягали визволення інші народи. Для цього мусимо вивчати й методи наших ворогів і бути завжди однодушно готовими до лицарського чину, бо самостійність без жертви крови й життя нікому не дається. Нашим завданням було і є освідомляти і попереджати вільний, світ про те, що несе йому безбожний московський комунізм, яка справжня дійсність комунізму прихована червоними прапорами і чорною брехнею безсовісної пропаганди!
Якою ж дорогою нам іти?.. Розум і досвід кажуть: дорогою всеукраїнської єдности, однодушної згоди, одностайного чину, а не дорогою партійщини і реґіонально-земляцького дроблення! А як у нас?. Замість єдности і створення потужної сили, ми — розсварені партійними баламутами, поділені на галичан, волинян. лемків, буковинців, наддністрянців, наддніпрянців і т. д. Замість плекати й виховувати щирих патріотів Матері-України, ми вирощуємо сварливих партійців та патріотів рідних загумінків, то зменшують у своїй вузькій уяві велику й багату Україну до своєї волости. В цьому
