Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

– Ти! Ти…

– Я зробив тобі послугу і вбив твого ворога, а тая тут за стінкою бриліянти заробляє… Ха-ха-ха!..

Перше бажання – накинутись і розірвати цю потвору – народилося й розтануло в світанковій сутіні…

По сходах Юра кинувся в сусідню хату.

Чорна й тонка постать непорушно стояла перед вікном з заламаними руками.

Це ті причинні очи втопилися в Юриних очах, це її причинні очи чекали порятунку й утіхи.

Обличчя Галки було страшне й строге, немов із білого мармуру вибите, коси розсипались безладно на груди й рамена, а очи, ті очи, очи Галчині запали глибоко-глибоко й світилися божевільним вогнем.

Вона пізнала його не зразу. Далі впала долі до його ніг і цілувала його чоботи. З риданням вирвалися слова, ясні, немов цей морозний ранок:

– Гілецький! Дістаньте мені бриліянти!

Далі чув, немов вітер знову зірвався і вдарив у зелені шиби, перейнятого тютюном і димом шинку:

– Маме!..

Чорний оксамит, м’який, як літня з липою ніч у містечку, закутав душу. Юра зомлів…

– Миколо Степановичу, а Миколо Степановичу! – добивався в двері Калістрат.

– Заходьте, – відповів Микола, поклавши ручку на стіл та одхилившися на спинку фотеля.

І той увійшов блідий та постарілий, тягнучи за собою непокірні капці.

– Миколо Степановичу, голубчику, може, й ми теє… на деякий час підемо…

– Куди?

– Та з городу. Усі ж, голубчику, тікають. Армії вже за мостом, а з червоними, кажуть, сами китайці, всіх, кажуть, ріжуть – і дітей, і жінок, усе палять! Город спорожнів, аж сумно стає – ні тобі душі живої.

– А вам ще довго жити б хотілося?

– Та ви не смійтеся, Миколо Степановичу! Я знаю – ми ж нічого… та хіба ж вони розбиратись будуть!

– Калістрате Калістратовичу, ви ж єрунду мелете!

– Таж кажуть… всі ідуть. Ходімо-бо, – просив жалісно та слізливо. – О! Чуєте?

Десь недалеко бахнув вибух і луною відізвався в далині.

– Ідіть, я не піду. Я не піду, Калістрате Калістратовичу, я маю роботу…

– Ну, тоді прощавайте, – підійшов старий до столу, – не згадуйте лихом.

Нахилився й поцілував у голову, а гаряча стареча сльоза впала Миколі на щоку.

Пішов. Довго вовтузився за стіною, далі рипнули двері й усе стихло. Тільки десь далеко-далеко музично та чітко співали кулемети.

Хвилинку Микола дивився на таємничі морозяні ялинки по шибах, що вигравали правдивими бриллянтами під скісним парусом зимового сонця, далі взяв ручку й писав:

«9-го грудня.

Учора на мості стрів Юрка. Коли окликнув його, він увесь здригнувся, зблід, як полотно й кинувся тікати від мене. Я теж пішов у інший бік. Мені не було боляче. Цього й треба було сподіватися. І хіба цікаві факти, що призвели його до зневіри, до недовір’я, до ляку переді мною? Важно те, що він знайшов сили пірвати рабський ланцюг, що в’язав його до мене.

Ну, й добре. Може, йому й краще буде. А що мені? Я – руїна, я – мрець.

От. Як чітко, як завзято, немов живі, співають кулемети червоних переможців, косячи, вимітаючи віджиле сміття, чистячи павутиння, що в ньому налипла одмерла комашня – от як Калістрат Калістратович.

Вони, мабуть, з піснями, з усмішками героїв ідуть наперед, наперед!

Справжня весна по серцях. І сонце по-весняному грає, бриллянти вплітає в їхню непорочну, білу дорогу.

Чому ж у душі моїй не збудиться радість, чому не сколихнеться кров моя гарячим потоком, чому юнацьке завзяття не збудить до шумовиння, до чину, до боротьби!..

Я поховав свою душу в холодних дзбаночках, від моїх жовтявих пальців тхне ефіром, а від думок – порохом.

Як то важко, як незмірно важко загубити віру в людину, в її майбутнє…