Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль

6 лютого у штабі групи з'явився «старий дідок» Авдієнко, ще один представник Головного отамана. Емісар мав намір проінформувати командування групи про військово-політичну ситуацію. Але в цей час палав бій і було не до нього. Ось тут Авдієнкові під руку і підвернувся отаман Гришко, який на передову не поспішав. Чи вони мали якісь давні порахунки, чи Гришко встиг зневажити і представника Петлюри, але «дідок» побив командира полку, а потім ще й телеграфом вимагав від військового міністра «покарати Гришка на горло». Нарешті «дідок» від'їхав, взявши посвідку від начальника штабу Василя Проходи, що впродовж дня він, Авдієнко, «підбадьорював військо своїми промовами» [113, с. 94].

Очевидно, це був Михайло Овер'янович Авдієнко, член Центральної Ради, член Малої Ради, людина, за оцінкою Миколи Ґалаґана, експансивна, яка метеором літала всюди. Але ж Авдієнко був 1892 року народження. Чого ж тоді його називати «старим дідком»?

Поведінка командира полку імені Володимира Винниченка погано впливала на військо. «Був цей Гришко несимпатичною людиною і крутієм», — так оцінював його начштабу Коростенської групи Василь Прохода [96, с. 293].

А в підпорядкуванні цього винниченківського махляра було півтори тисячі вояків, більше, ніж у двох полках сірожупанників. Та витягти винниченківців на позицію було вкрай важко. На передовій сповняли обов'язок перед Батьківщиною інші.

Оскільки Гришко скрізь представлявся довіреною особою Винниченка, Пузицький мусив бути обережним, бо на нього і так зусібіч летіли скарги, часом і відверта брехня. Насамперед жалілися командири, яких він намагався привести до тями.

Тож Пузицький, чоловік рішучий і неделікатний, у розмовах із Гришком часом стримувався, намагався переконати, а то й умовити. Але той ніяк не бажав змінювати на позиціях Сірі полки, які продовжували стоїчно виконувати обов'язки, не маючи змоги ні помитися, ні попрати речі. Гришко весь час знаходив нові й нові причини, щоб не виконати розпорядження командира групи.

Свідком однієї такої суперечки у задній кімнатці телеграфу став і Василь Прохода. Він стояв біля грубки і несхвально поглядав то на Гришка, то на свого командира, що понижував себе перед «довіреною особою Винниченка».

Пузицький зауважив цей погляд. Напевно, йому стало неприємно, що Василь побачив його в ролі прохача.

— А ви чого стоїте, як хер на іменинах?! — вигукнув роздратовано Компуз.

— Ліпше бути на іменинах, пане полковнику, ніж сидіти на поминках з таким крутихвостом, — відповів Василь і, розвернувшись, вийшов.

У своєму вагоні випив чарчину спирту і ліг спати. Мовляв, нехай Компуз сам пише оперативні накази та полагоджує справи штабу.

Наступного дня Василь написав рапорт, що через хворобу не може виконувати обов'язки (він і справді був виснажений). Попрохавши Костя Курила передати рапорт полковнику, ліг спати.

Зрозумівши, що образив начальника штабу, Пузицький прийшов до Проходи у вагон. Сталося неймовірне — Компуз вибачився.

— Знайшли на кому злість зганяти, — миролюбно відповів Василь. — Та тому Гришкові треба «двадцять п'ять» всипати й вигнати, а ви панькаєтесь із ним як із писаною торбою. Все одно з нього ніякої користі не буде. Його треба відпустити «на відпочинок», як він того хоче. Хай їде зі своїми ешелонами на всі чотири вітри, хоч до самого Винниченка, а не деморалізує інших.

— Погоджуюся з вами… А тепер вставайте, прошу! Йдіть до штабу.

І Василь повернувся до праці.

7 лютого ворог несподівано атакував українські позиції по всьому фронту. Відповідь наших батарей і кулеметів була страшна. Але червоні вперто просувалися вперед. Долю цього протистояння вирішив удар у фланги і тил більшовикам. Коростенська група могла святкувати перемогу. Але, попри поразку москалів, було не до свята — республіканські війська втратили броньований потяг, кільканадцять старшин і козаків, окрім того, постраждало близько 30 осіб. Тяжке поранення отримав і командир бронепотяга.

Патруль між Васьковичами та Коростенем вночі затримав трьох залізничників, які руйнували колію. Шкідників без зайвих сентиментів прилюдно повісили. «Робітники Коростенського залізничного вузла хоч і сиділи «тихо», але потребували пильного над ними догляду», — підсумував події того дня Антін Пузицький [113, с. 95]. Тільки успіхи петлюрівців змушували більшовицьких галабурдників не висовуватися. Якби в Коростенській групі почалось безладдя, прихильники «рабочє-крестьянской власті» одразу показали б свої зуби і кігті…

Майже три тижні запеклих боїв на лютому морозі до решти вичерпали сили сірожупанників. Вони мали моральне право на короткий відпочинок.

Ситуацію ускладнювало і те, що ні Оскілко, ні Петлюра не вислали «жодного хунта провіянту для людей й оброку для коней» [113, с. 95]. Не давали і коштів. Командування залишило групу напризволяще. А Овруцький повітовий комісар виявив себе з найкращого боку. Завдяки йому коні й люди не голодували.

Та сили вичерпувалися. Потрібен був відпочинок. Але щоденні прохання і вимоги Пузицького ні до чого не приводили.

Матеріальна частина полку (кулемети, рушниці, гармати) «була в надзвичайно лихому стані». Начальник артилерії Північного фронту Анатолій Дворенко-Дворкін ніякої допомоги не давав. Він був «самим непорозумінням». «Це була пародія не тільки на начальника артилерії, але й на старшину взагалі», — казав Пузицький [113, с. 95]. Ось такі люди траплялись в українському війську на керівних посадах! Отаманія в армії була «страшним і ганебним мементо» [113, с. 91].

12 лютого до Коростеня-Житомирського нарешті прибула зміна — група військ Січових стрільців у складі шести полків піхоти, значної кількості гармат і кулеметів під командою полковника Романа Сушка та начальника штабу Ударної групи СС підполковника Бориса Сулківського.

Перед обідом Василь Прохода отримав повідомлення зі штабу Січових стрільців, щоб «тим часом командуючий» Коростенською групою зголосився до них. Прохода доповів про це полковнику Пузицькому. Той страшенно обурився таким «наказом».

— Знову якийсь отаман з'явився на мою голову! Замість того щоб самому