Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

— Коли хочеш знати, мене навіть не це цікавить. Плювати я хотів на той об'єкт. Мене цікавить інше: в ім'я чого ти йдеш на шибеницю? Чи ти боїшся помсти бандитів, які послали тебе, чи ти просто кретин?

— Мене ніхто не посилав, я заблудився у лісі, — відповів я і знову заридав. Заридав не від болю, бо ніякий фізичний біль уже не можна було порівняти з тим великим душевним болем, який я відчував у цю мить, думаючи про своє так безглуздо загублене життя.

Під час цього допиту Краус виламав мені обидва мізинці, зробив кілька глибоких ран на кистях рук якимсь металевим предметом і випалив запальничкою шматок шкіри на правій руці…

Допит тривав, може, з годину, а мені здалося, що він тривав цілу вічність. Уже потім, коли все залишилося позаду, я не раз дивувався: як я витримав ці жахливі тортури, як не збожеволів?

Мене потягли в камеру і, вкрай знесиленого, розбитого, кинули на цементну підлогу. І знову страшна ніч. Тупа байдужість до всього змінювалася непереборною жадобою життя, після чого я знову впадав у відчай і починав гарячково вишукувати спосіб покінчити з собою. Шкода тільки, що я не зможу помститися своїм катам…

Так тривало три дні. Допити, катування. Холодний цемент камери… нічні кошмари… Іноді здавалося, що я вже помираю. Та коли до мене поверталася свідомість, я починав перебирати в думках усе своє коротке життя. Переді мною одна за одною пропливали до болю дорогі, милі картини дитинства. Я бігав ярами й перелісками, що починалися одразу за рідною Селезенівкою, бавився з однолітками в густих заростях ліщини, гасав по лузі, вкритому барвистим килимом квітів. Перед очима стояла зворушливо ніжна білокора берізка поблизу нашої хати, патлаті кущі бузку в садочку. У вухах бриніла чарівна музика тихого надвечір'я. Я захоплювався спортом, любив читати книги… А може, й не було всього цього. Може, я всі свої сімнадцять років митарствую по тюрмах і таборах, мене безнастанно вбивають і ніяк не можуть убити…

Я лежав напівголий на холодній цементній підлозі бокса в білизні, «подарованій» есесівцями з об'єкта «ікс». Вона була в крові і в багатьох місцях поприсихала до ран.

Кожен рух, кожна спроба змінити положення тіла завдавали мені пекельних мук. Під нігтями стирчали зламані шпичаки сірників. Майже всі пальці, покалічені Краусом на допитах, гноїлися. Шкіра на кисті правої руки випалена. Спина нагадувала суцільну рану, на якій не було живого місця.

Гнітило почуття самотності. Хоч би з ким словечком перемовитись, і то полегшало б.

…Було вже за північ, коли по мене прийшли двоє гестапівців. Один — літній, опецькуватий, мордатий, із вусиками під Гітлера — дужою рукою виволік мене в коридор, поставив на ноги, а другий, рослий, сухорлявий, звично надів наручники.

Закриваючи двері на замок, старший мовив:

— Одведемо цього жевжика — він у нас сьогодні останній, потім евакуюємо «готовеньких», і можна буде спати до ранку.

— Ті камери, що вивільнились, ще не прибрані, — позіхаючи, сказав сухорлявий. — Цих паршивців треба було б покарати, але… кого тепер покараєш? Доведеться виганяти на прибирання з горішнього поверху, бо тут самі «доходяги». У тебе, Гансе, здається, залишилося трохи шнапсу?

— Трохи є.

— Добре було б перед сном…

— Вип'ємо, — відповів старший і визвірився на мене. — Чого клешняєш, наче неживий? Не виспався? Іди, форвертс! У тебе ще буде час поспати, — і, задоволений з свого дотепу, зареготав.

Я добре знав цей довжелезний коридор гестапівської тюрми в Кракові і міг би легко знайти свою камеру під номером 292. В тюрмі запам'ятовуються кожні двері, кожна подряпина на стіні, кожна лампочка під стелею за металевими гратами-ковпачком.

Коридор був такий довгий, що в самому кінці стіни наче з'єднувалися, як з'єднуються вдалині залізничні рейки. По обидва боки — двері камер, на кожній акуратно виведено номер, а під ним — чорне вічко.

Тюрма спала звичайним лихоманним сном. З-за дверей чути було приглушений стогін, бурмотіння, вигуки. Хтось марив у сні, весь час повторюючи: «Не знаю!.. не знаю!..» А потім по-польськи: «Ніц нє вєм!..»

Сходами ми спустилися на перший напівпідвальний поверх, під яким, виявляється, є ще один — підвальний. Тут камер уже не було. На дверях тьмяно поблискували великі металеві пломби. Один із відсіків був відчинений, і я мельки побачив уздовж стін масивні стелажі, а на полицях акуратно поставлені незліченні рудуваті папки. Над низенькими столами сутулилися конторники в гестапівськім формі, один, що сидів ближче до дверей, клацав на рахівниці.

Бухгалтери підземелля трудилися і вночі, у них, як видно, вистачало роботи. Я подумав, що в тих папках, мабуть, записані десятки тисяч прізвищ, а серед них і моє.

Глухе підземне царство, по якому ми йшли, викликало в мене гостру цікавість. Тут усе було загадкове: і запломбовані двері, і штабелі чорних ящиків аж під стелю, і нічні конторники в погонах, і сама гнітюча тиша підземелля.

Жадібність, з якою я роздивлявся підземний світ тюрми, мабуть, пояснювалась довгою самотністю і молодістю. На мить я навіть забув, куди мене ведуть. Та ось ми підійшли до масивних металевих дверей. Один із наглядачів натиснув кнопку. Двері одчинилися, і я зажмурився від різкого електричного світла. В ніс ударив нудотний запах патоки й порохового диму. Цей запах був якийсь липкий і ядучий.

Над головою монотонно дзижчали вентилятори, нагнітаючи в підвал свіже повітря, але його прохолодні струмені не могли до кінця розігнати застояного нудотного запаху, який не можна було порівняти ні з чим. Трохи згодом я збагнув, що то пахла людська кров.

Призвичаївшись до різкого світла, я роздивлявся підземелля. Це було просторе приміщення з високою склепистою стелею, з бетонними стінами, пофарбованими в сірий колір. Ліворуч від входу виблискувала