Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Довгі похмурі коридори на всіх поверхах. Обіруч — двері камер. Камери-бокси, камери-одиночки, спільні камери, розраховані на два десятки в'язнів. Правда, гестапівці вмудрялися заганяти в них по сто чоловік. Незалежно від розмірів камер, усі вони були темні й вогкі, з цементними підлогами. Єдині «меблі» — параші.
Не встиг я задрімати в своєму боксі, як у замковій щілині іржаво заскреготів ключ, відчинилися металеві двері і пролунала різка команда: «Раус!»[27] На порозі застигли два конвоїри. Вони повели мене коридором, що пропах карболкою, вапном і сечею. По дорозі нам зустрілося кілька в'язнів, яких вели під конвоєм. З розбитими до крові, розпухлими обличчями, виснажені, схожі більше на привидів, ніж на людей, вони ледве переставляли ноги, не реагуючи на удари гумових палиць. Деяких, зовсім знесилених, гестапівці просто тягли, взявши за руки.
Мене підвели до високих, оббитих коричневим дерматином дверей з цифрою «5» на дощечці. Один із конвоїрів натиснув кнопку. Над дверима засвітилася сигнальна лампочка, і ми ввійшли до кімнати, залитої сонячним світлом. Це був досить просторий, розкішно вмебльований кабінет. Якби не грати на вікнах, можна було б подумати, що я потрапив до приймальні якоїсь поважної установи.
Ліворуч під стіною стояла велика засклена шафа, полиці якої були акуратно заставлені білими папками. Над шафою висів портрет Гіммлера. Поруч стояв письмовий стіл із друкарською машинкою і телефонним апаратом. За столом сиділа худа, як тріска, дівиця. Рудоволоса, нафарбована, з великим хрящуватим носом, вона справляла неприємне враження.
— Дев'ятсот сороковий? — спитала дівиця, не дивлячись на мене.
— Яволь[28] — відповів один із конвоїрів.
— Гаразд, зачекайте хвилину, шеф закінчить розмову, — мовила дівиця і, помахавши перед ротом кістлявим білим кулаком, смачно позіхнула.
Перевівши погляд праворуч, я побачив великий стіл. За ним сидів елегантно одягнений чоловік середнього віку. На ньому був гарного крою сірий цивільний костюм, білосніжна сорочка, світло-голуба краватка з вигадливим малюнком. Русяве волосся з рівним проділом збоку гладенько зачесане. Моложаве, без жодної зморщечки, бліде, трохи стомлене обличчя здалося мені досить інтелігентним і розумним. Не звертаючи на нас уваги, він розмовляв по телефону м'яким, приємним голосом, щось записуючи і весь час усміхаючись. Аж не вірилося, що в цьому пеклі можуть працювати такі імпозантні на вигляд люди. За його спиною бундючився на портреті Гітлер. Під портретом на спеціальній вішалці висіло не менше дюжини різноманітних нагайок — із гуми, шкіри, волових жил і дроту. У мене по спині пробігли мурашки, а на чолі виступив холодний піт.
Нарешті господар кабінету поклав трубку і кивнув конвоїрам. Один із них клацнув каблуками і чітко відрапортував:
— Пане старший слідчий! За вашим наказом приведено на допит в'язня номер дев'ятсот сорок.
Слідчий ввічливо подякував конвоїрам кивком голови і втупив у мене погляд сірих холодних очей. Запала тиша. Я відчув, як усього мене проймає страх, і зрозумів, що тут нелегко буде грати завчену роль наївного, затурканого хлопця, який не почуває за собою жодної провини.
Передусім вразила різка зміна у виразі обличчя слідчого. Воно стало черствим, пихатим, непроникним. Він обмацував мене скляним поглядом своїх мінливих очей. З усіх сил стараюся зберігати спокій і добродушно-наївний вираз обличчя, але відчуваю, що це мені кепсько вдається.
Коли закінчився зоровий поєдинок, слідчий спитав м'яким, приємним голосом:
— Німецьку мову знаєш?
Я здвигнув плечима.
— Ну, а російську? — спитав він по-російськи без жодного акценту, чим немало здивував мене.
— Звичайно. Я ж українець.
— От і чудово. Почнемо нашу бесіду. Сідай.
Я весь тремтів, і кожному, хто подивився б на мене в цю мить, стало б ясно: вірити такому не можна.
Конвоїр присунув стільця, і я, кривлячись од болю, сів.
— Що з тобою? Ти хворий? — співчутливо поцікавився слідчий.
— Мене били, і тепер болить усе тіло.
— Ах, он воно що. Розумію. Тут тебе ніхто не зачепить і пальцем, — мовив слідчий м'яким голосом, а сам дивився на мене гострим, вивчаючим поглядом, від якого ставало моторошно.
— Як тебе звати, хлопче?
— Ваня Петров.
— А як звати твоїх батьків і де вони?
— Батьків у мене немає, я сирота, з дитбудинку.
Дівиця, що сиділа за окремим столом, заклацала на машинці, записуючи нашу розмову. Як видно, і вона вільно володіла російською мовою.
— Так, так, значить, ти сирота? Може, ти, Ваню, голодний?
— Дуже хочу їсти, кілька днів нічого не їв, — стрепенувся я.
— Чого ж ти одразу про це не сказав?
Він дав вказівку конвоїру, той за кілька хвилин приніс склянку чаю і два бутерброди з ковбасою й сиром. Я не вірив своїм очам. Слідчий приязно усміхнувся загадковою посмішкою і схвально кивнув головою:
— Їж, Ваню, та дякуй богові, що потрапив до людини, якій можеш відкрити душу і яка тебе зрозуміє. Ті, що тебе били, — безголові солдафони. Вони навіть побалакати до пуття не вміють. Сподіваюся, ми з тобою швидко знайдемо спільну мову, і вже завтра ти будеш на волі.
Побачивши, що я впорався з бутербродами і випив чай, він наказав принести ще одну порцію.
В цей час до кабінету зайшов літній офіцер з жовтим, хворобливим обличчям. Виголосивши звичайне привітання, він улесливо заговорив:
— Пане Краус, вітаю з нагородою! Повірте, дізнавшись, що ви одержали
