Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону - Павло Євгенович Грицак
У зв'язку з моїм неочікуваним життєвим авансом мене перенесли з котроїсь там «строітєльної» бриґади до бриґади лагобслуги Но. 40. Моїм бриґадиром став Іван Трохимович Скакун, а содругами по бриґаді — візник, пожарники і поливач підлоги у канцеляріях… З нової братії на увагу заслуговує собі бриґадир. Шахтар з Донбасу, інвалід після нещасливого випадку в шахті, 40 літ, жонатий, прекрасний характер, але придуркуватий. Все усміхнений, задоволений з себе і світа. Дуже любив свою маму, до якої я все йому писав листи. В таборі чувся, як вдома, і не крився з тим, що не бажає його скоро покидати. Попав сюди так, що був у робочому батальйоні в німців, а бувши патріотом, втік до «своїх». Ну, а цим тільки того треба. От і поїхав Скакунець на державний кошт на «спацер». Був дуже популярною особою в таборі, сам капітан надлагера з ним говорив, хоч Скакун ані слова не знав по-російськи, хіба «да». Ту популярність завдячував своїй роботі. Був таборовим «асанізатором», тобто чистив кльозети, чи радше лятрини. Мав ще одну дивну прикмету, чи як це сказати, він був у таборі надчисловий, і не знати, звідки взявся. Їсти діставав, але не був у тій фікції евіденції, що велася у таборі. А що сидів уже більше 2-ох років, урвався раз йому терпець і він пішов до начальника слідчого відділу і прямо запитав, коли його випустять. Цей, не найгірший чоловік, перекинув усі папері, але про Скакуна ні рядка не найшов. Так і сказав: «Карточки на тєбя нєту».
Ще треба дещо сказати про харч у таборі, — річ у кожному таборі великої ваги. Кухнею завідував Ніколай Алєксієвіч Фйодоров, дуже законспірований жид, якого я будь-коли бачив. Мав марку добряги. «Повари» — це були партачі касарняного типу, що варили після принципу «хоть рєдко, да мноґо». В колосальні кітли наливали води, кидали тут капусту і годину покипівши, суп був готовий. Варили і кашу, якої давали дві столові ложки. Не можу цього «харчу» перемінити на модні кальорії, знаю лиш, що він, при відповідній праці, вів прямо і невмолимо до сухіт. Будучи в амбуляторії, я міг слідити, як на протязі місяців, люди-ведмеді худли, ниділи, хиріли і попадали в сухоти. Для фахівця — цікаве поле до обсервації; я лиш здрігався, і думав: чи й мені так буде… Харчову ситуацію рятувало лише шахтярське «кіло хлеба на день». Лагобслуга діставала «шестсот ґрам». При «вироботці» норми на сто процент, можна було купити на шахті (це була «добра», стара загосподарена шахта, що виповняла норму), на стахановський «талон» 50 грамів сала, 100 грам хліба і 10(!) гамів цукру. Це все, як псові муха… Зрештою, кілько разів у місяць можна було виробити норму?..
Тому, коли була «получка зарплати», цвіла торгівля при воротах. Приходили бабусі і приносили картоплю, часом вже варену, цибулю, помідори, махорку, «куритєльную бумаґу» (газети, гол. «Московску кочеґарку», — шмату, якої мабуть і сам редактор не читав ніколи), часом яйця, молоко, а часом кусники сала. Ціни: «котєлок» картоплі — 5 рублів, кілограм хліба — 25–30 руб., кусок сала — 15–25 руб., 100 грам махорки — 25 руб., газета та цигарки — 10–12 руб.
На черзі тепер «асобий атдєл» і його діяльність. Основна задача слідчого відділу, це провіряти «спецконтинґент» та усталювати степень їхньої вини. В практиці це виглядає так: всю ніч посилає слідчий свого «пуцера»-розсильного — за потрібними йому людьми. По черзі кличе їх до себе й обкладає звичайно спершу, матюками. Відтак списує докладно особисті дані, далі сідає вигідно за стіл, закладає ногу за ногу, закурює добру папіроску, часом частує деліквента й каже, звичайно загрозливо-спокійно: «ну вот, тепер паґаварім». Іде, ясна річ, про усталення степеня «сатруднічества» з німцями. Падають питання, звідси і звідти; підхід до «пацієнта» дуже індивідуальний, часом річево-холодний, часом облесно-приязний, буває грімко-матюкальний, (я сам чув раз через стіну амбуляторії, де я ночував і яка сусідувала з «асобим атдєлом, як «особіст» 45 хв. без перерви лаяв допрошуваного), буває часом, за фаховою термінологією, з «помордасієм». Про багатьох приходить на бажання докладна опінія з дому, що є з місцевої міліції, це — де можливе. Попеклося на тому, головно, багато галичан-підстаршин, що додавали себе звичайними, а пізніше, на своє велике здивування, бачили в руках слідчого свою світлину з «пагонами», це — підстаршини: Турчин, Криворучко, ще один, якого прізвища не пам'ятаю. Про більшість важко було довідатися будьщо з дому, бо багато походило з основно знищених або евакуйованих околиць. Ті мали найбільші шанси й пливали в мутній воді на всі лади.
Пізніше, коли я мав до діла з канцелярією санчасті, мав я теж нагоду познайомитись з способами клясифікації «вини». Було це так: давніше кожний інвалід окрім лікарського свідоцтва, так званого «акту», уложеного лікарем та начальником «проізводствєннаґо» відділу, мусів мати ще й затвердження «особіста». Тому на кожному «акті» він червоним олівцем виписував свої короткі завваги із заподанням групи. І так, перша група, це були: офіцери ЧА, що були в німецькому полоні, або запіллі, офіцери частин творених німцями (отже трактовані на одному рівні!), працівники господарки на окупованих теренах (я знав особисто, що сюди зараховували одного поганяча, який возив молоко у Слуцьку); друга група — це підстаршини ЧА, поліція окупованих земель, працівники адміністрації на окупованих теренах; третя — рядові ЧА, і люди, що попросту були під окупацією; з четвертої групи я не бачив нікого — це, мабуть, були «провєрені». За моїх часів майже всі приписи були в стадії злагіднювання; Червона армія робила такі поступи, «освободжувала» такі розлогі терени, що для провірки всіх їх мешканців треба було б побудувати ще один Совєтський Союз. Тепер виловлювали пильно тільки всякі ранґи піднімецьких формацій, їх відправляли до Сталінгорська до тюрми, там їх судили і засуджували на вісім до десять років в'язниці. Напр., д-р (уштуф) Любінецький з Медики к. Перемишля дістав 8 літ. На ще одну річ при слідстві клалася велика вага, а саме: точне усталення державної приналежности після принципу, що совєтським громадянином є той, хто