Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону - Павло Євгенович Грицак
На службі Ескулапа
До 8-го «лаґоотдєлєнія» було 5 кілометрів. Обслуговував цей табор 7-му шахту, а крім цього, посилав кілька бриґад «строітєлів» на будівельний участок ОСМУ 6, який відзначався тим, що ніхто буквально не міг відшифрувати цього його скороченого найменування. (Що будувати? А що ж, як не два інші табори!). Тому я припускав, що до шахти не піду, бо Репштайн мені єдиному окулярникові в таборі виробив з клопотом третю катеґорію. Хоч і робота на будові при 30 ступ. Ц. не дуже то усміхалася, але все таки — це не була шахта.
Спершу новий лагер мене мило розчарував. Це був старий табір, з усіма «благодатями»: баня, шевська і кравецька майстерні, пекарня, навіть був «ярмарок» — будка, де колхозниці з околиці приходили щось продавати «багатим» каторжникам. Був там адміністраційний барак з шпиталиком та три величезні мешкальні бльоки. Вмістимість табору обчислювали на 2.000 осіб. Довкола табору — оселя вільних шахтарів. Всі мешканці табору одержали відразу сінники з мервою. Хто не мав шапки з наушниками дістав зразу, а також плащі і черевики, все було у відповідному стані. Друге, що мило, надзвичайно мило, розчарувало нас, це був факт, що там було до 150 «западніков»-галичан з дивізії, яких було пізнати по цяткованих куртках уже здалека. Ті мундири скоро і дивно відбивалися від безбарвного совєтського тла. Приємно і радісно було мені, коли я віднайшов тут земляків та старих знайомих… В попередньому лагері, окрім Дуркоти, я майже до нікого не відзивався, та в половині січня 1945 р. Дуркота захворів на запалення легенів і пішов до шпиталя в Сталіногорську, щоб звідтам уже не вернутися… Тут я довідався багато новин з краю, між ін.: про дії УПА та смерть митрополита Шептицького. Згідно з звичайною у таких випадках практикою, всіх «наших» з 27-го лагеря запхали до шахти, лише нас кільканадцять з третьої катеґорії крутилося кілька днів по таборі, бо не було куди нас подіти. Врешті відбулася ще одна «перекомісовка» і кількох з нас таки запхали в шахту, а мою третю групу таки затвердили і післали на «строітєльство». Та вже з першого дня роботи я захворів, дістав сильну горячку і несподівано для себе самого попав до таборового шпиталику, чи, по-таборовому, в «стаціонар». Цей стаціонар — це був твір таборового лікаря, майора ЧА Афанасьєва, з яким я під час хвороби познайомився.
Афанасьєв, тоді 39-літній мужчина, кремезний, ясноволосий, росіянин з Сталінграду, до війни ординарій військового шпиталя у Ленінграді, був найбільш інтеліґентним і найбільш культурним совєтським чоловіком, якого я будьколи знав. Він був уже вільним чоловіком. Пишу «уже», бо в таборі сидів він також; 1941 р. попав в Україні до німецького полону, звідси втік і організував партизанський рух. Після визволення в 1943 р. він звичайною дорогою пішов до табору, однак з письмовими доказами своєї партизанської діяльности. Тут його, як лікаря, приспішено «провірили» і він став організувати санітарну обслугу табору. Свою небувалу енерґію, разом з докладним знанням совєтської системи, він використовував дуже доцільно. Він умів принагідно видерти це й те з центральної санітарної управи у Сталіногорську, а від таборового начальства теж діставав, хоч смішно малу суму на медикаменти, та найважніше — зумів чимало осягнути приватними дорогами. Наслідком такої всесторонньої діяльности постав стаціонар на 40 місць і відносно багата амбуляторія, навіть з імітацією операційної залі.
Звернув на мене увагу Афанасьєв, чи як його звали, Борис Михайлович, під час обходу хворих (він сам мешкав у поселку з жінкою-українкою, вдруге одруженою, яка учителювала), що відбувався все між 10-ою і 11-ою годинами. Зацікавили його, очевидно, мої окуляри, а щойно відтак їх власник. День за днем минав, моє запалення вуха проходило, я вже зітхав тяжко, що «вакації» минають. Десь аж по тижневі, Афанасьєв запропонував мені, щоб я остав «работать в санчасті», в характері «істопніка» — палити в печі. В таборових умовинах це була величезна життєва шанса: і я, річ ясна, не міг на неї не погодитися. І так, десь наприкінці лютого, я «приступіл к работє».
Чому ж я вважав таке, після наших понять, не дуже важне місце, за життєву шансу? Причин було багато. Насамперед — їжа. Я на «наркомовському пайку», 600 гр. хліба та два черпаки «васерзупи», висох на скіпку. Пам'ятаю, як мене раз післали з одним ще смолити дах на бараці, то я, боявся, щоб вітер мене не звіяв, тримався відра зі смолою. А тут я бачив, що персонал стаціонаря заїдає обіди «по 10-ой нормє», а свої, належні їм з кухні, порції, продає по 5 рублів щоденно. «10-та норма» — це урядовий раціон для хворих, який, у протилежність до попереднього, 27-го лагеротдєлєнія, тут ретельно видавали.
Ретельно, ясно, в совєтському сенсі. Як не було в магазині, то не видавали. На денну порцію по 10-ій нормі давали: 300 грамів білого (!) хліба, 300 гр. чорного, 60 гр. (!) цукру, 40 гр. м'яса (тут уже без! бо його майже ніколи не було, а як і було, то з американських консервів), 40 гр. масла (!) і малу кількість макаронів, олію та ярини. Мало того, але таки щось було, а мушу додати, що хліб, масло і цукор видавали доволі реґулярно. Начальство все підкреслювало доброту «совєтської власті» та «сталінскую заботу о челавєкє». Це все, річ ясна, з добротою, ані дбайливістю не мало нічого спільного. Йшло лише про те, щоб використати, якмога повніше, силу лагерної людини, щоб, підпомагати її в дрібничках, а виссати з неї соки в цілому. Був то лише своєрідний блахман, для офіціяльних звітів та пропаґанди; що цей блахман виходив на здоров'я людям, що стояли близько шпитального корита (а в Сов. Союзі без корита — смерть), це друга справа. Ще одна причина, це та, що завдяки впливам Б. М., я став тоді незалежним від «проіз. отдєла». Б. М. мав тиху угоду з тими панами, щоб «його» людей не зачіпали. Правда, в мойому випадку виявилась дійсна позитивна риса лагерного життя: думаю, що ледве, чи в якомусь іншому кацеті, в іншій країні, було б можливо, щоб людина, яка все таки була захоплена в полон на полі бою, зі зброєю в руках, попала на становище, на яке не можуть попасти місцеві громадяни. І то я ні не просив, ні не старався про це місце, воно мені прямо впало з неба. Та ця умовно позитивна риса постала поза плечима
