Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий - Джек Лондон
Запала мовчанка. Паркер вийшов із кімнати, а Френк Морган заглибився в статтю про Панаму й довідався, що канал відкриють для кораблів, мабуть, аж за три тижні.
Задеренчав телефон, і Доля, скористувавшися з електричних нервів сучасної цивілізації, вчинила першу спробу випустити свої кігтики й добратися до Френка Моргана, що сидів у бібліотеці будинку, який спорудив його батько на Ріверсайд-драйві.
— Стривайте, шановна місіс Керазес, — заперечив він у телефонну трубку, — хай там воно як, а це лиш тимчасове заворушення. «Темпіко петролеум» стоять добре. Це ж бо не звичайні спекулятивні папери, а цілком надійне приміщення капіталу. Держіться за них. Тримайтеся цупко. Певне, приїхав якийсь фермер із Міннесоти й хоче купити пакет або два акцій, бо вони й справді такі солідні, як йому здається… Що робити, коли вони подорожчають ще трохи? Не продавайте. «Темпіко петролеум» — не лотерея й не рулетка. Це надійне підприємство. Я хотів би, щоб воно було не таке величезне, тоді я фінансував би його сам… Та ні ж, я не жартую. Ми замовили на мільйон самих тільки цистерн. Наша залізниця й тритрубний нафтопровід коштують понад п'ять мільйонів. Самі діючі жили дадуть нам нафти на сто мільйонів доларів, лишається тільки знайти спосіб підвести її до пароплавів. Тепер саме час примістити ваші гроші. За рік або два ваші акції будуть кращі, ніж облігації державної скарбниці… Авжеж, будь ласка… Не вважайте на біржу. Пам'ятайте, я перше не радив вам купувати їх, бо ніколи не раджу такого своїм приятелям. Але тепер, придбавши вже акції, держіться. Це все одно, що вкласти гроші в Англійський банк… Авжеж, ми з Діком поділили вчора виграш… Цікава партія, тільки Дік укладає в бридж забагато темпераменту… Так, щастить, як дідькові… Ха-ха-ха… Мій темперамент?.. Ха-ха-ха… Невже?.. Перекажіть Генрі, що я зникаю тижнів на два… Поїду ловити стругів. Бо ж, знаєте, весна, дзюрчать струмки, в деревах тече сік, бруньки бубнявіють, усе квітне… і таке інше. Так… Бувайте здорові й держіться эа «Темпіко петролеум». Якщо вони трошки впадуть проти тієї ціни, що давав міннесотський фермер, купіть ще… Я теж… Це однаково, що знайти гроші… Так… Безперечно, так… Не можна ж продавати їх тепер, бо вони ніколи не подешевшають… Звичайно, я знаю, що кажу… Я сьогодні поспав вісім годин і ще нічого не пив… Так, так… На все краще!
Він вигідніше сів у кріслі, потягнув до себе телеграфну стрічку і повільно перебіг по ній очима, доволі байдужно занотовуючи її зміст.
Тим часом з'явився Паркер із низкою гнучких вудок; кожна з них була взірець мистецтва й майстерності. Френк кинув стрічку, схопився 8 крісла і, радий, як хлопчисько, що розглядає іграшки, заходився по черзі пробувати вудки. Він то хвиськав ними в повітрі, аж волосінь свистіла, мов батіг, то обережно й спритно закидав їх аж під високу стелю, ніби в другому кінці кімнати в невидимому ставку таємниче полискували струги. Знову задзвонив телефон. Обличчя Френкове спалахнуло гнівом.
— Бога ради, поговоріть ви, Паркере, — наказав він. — Якщо то котрась із жінок, що грає на біржі, скажіть їй, що я помер, або лежу п'яний, або захворів на тиф, або вбираюся до вінця — одне слово, вигадайте щось.
По недовгій розмові в поважному й стриманому тоні, що надзвичайно пасував до холодного, суворого й вишуканого стилю кімнати, Паркер оказав «хвилинку, сер» і, прикривши трубку рукою, обернувся до Френка.
— Це містер Беском, сер. Він хоче поговорити з вами.
— Скажіть йому, нехай іде під три чорти, — відповів Френк, замахуючись, ніби хотів хтозна-як далеко закинути волосінь. І справді якби вона описала ту дугу, яку накреслив їй його захоплений погляд, то була б вилетіла крізь шибку і на гачок упіймався б садівник, що, стоячи навколішки, садив на грядці троянди.
— Містер Беском каже, що йдеться про біржу, сер, і що він бажав би побалакати з вами всього хвилину, — наполягав Паркер так увічливо й шанобливо, ніби переказував якесь неістотне й без найменшої ваги доручення.
— Гаразд! — Френк обережно приставив вудку до столу й підійшов до телефону.
— Алло! — сказав він у трубку. — Так, це я, Морган. Тільки мерщій. У чому річ?
Він деякий час прислухався, а потім сердито перепинив свого співрозмовника.
— Продавати? А дзуськи! Ні в якому разі… Звичайно, дуже радий, що так. Нехай подорожчають ще на десять пунктів, хоч цього й не може бути, а ви все-таки держіть. Це цілком зрозуміле й законне підвищення, і вони не вийдуть із ціни… Вони — надійна штука. Коштують набагато дорожче, ніж цінуються… Я знаю, якщо публіка не знає. За рік вони дійдуть двохсот… Якщо Мексіка припинить свої революції… Хоч як вони впадуть, я прошу вас купувати їх… Дурниці… Хтось захоче купити контрольний пакет?.. Це ж бо цілком спорадичне… Га?.. Пробачте. Я хотів сказати, що це тимчасове явище. Зараз я їду рибалити тижнів на два… Підніметься вгору ще на п'ять пунктів?.. Купуйте… все, що пропонуватимуть. Бачте, коли маєш у руках велике підприємство, то підвищення курсу його акцій таке саме небезпечне, як і зниження… Авжеж… Безперечно… Так… Бувайте здорові.
А під ту саму пору, як Френк Морган у захваті повертався до своїх вудок, Доля тут-таки, в місті, у приватній конторі Томаса Рігана, зробила своє діло.
Давши численним маклерам розпорядження скуповувати акції й пустивши разом із тим різними таємничими шляхами поголоску про утиски, що їх мексіканський уряд чинить концесії «Темпіко петролеум», Томас Ріган узявся нивчати звіт свого агента, який два місяці знайомився на місці з дійсним станом цієї концесії та її можливостями.
Увійшов клерк з візитною карткою і доповів, що гість — чужоземець і настійливо домагається побачення. Ріган глянув на картку й сказав:
— Перекажіть цьому добродієві, сеньйору Альваресові Торесу з міста Колона, що я не можу його прийняти.
За п'ять хвилин клерк повернувся з тією ж візитівкою, але цього разу з другого боку було щось написане олівцем. Ріган посміхнувся, коли прочитав:
«Шановний містер Рігане, маю честь сповістити вас, що я знаю місце, де за давніх піратських часів закопано скарб сера Генрі Моргана. Альварес
