Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
Наслідки такої організації зв'язку: витрачено не менше як 50–70 гарматних набоїв, і то тяжкого типу (бо ж «вогонь по танках»!) і… безмежна радість молодиць та їхніх діток, що «координати» були неточні.
Не можу не відзначити тут про організацію зв'язку в німецькій армії. Вдень, коли до нашого села вступили німці, моя родина перебувала в наших родичів–селян у льоху, викопаному в крутому схилі гори, над самим спуском до Дніпра, звідки можна було бачити Лівобережжя на багато десятків кілометрів. За години півтори після зайняття села німцями, ми почули над нашим льохом гомін і німецьку мову. Виглянувши, побачили, що безпосередньо над нашим льохом, на самому лобку гори, між соняшниками, і через те невидима для большевиків, стоїть уже німецька польова радіостанція, і телефоніст щось передає «повним» голосом, але про це — потім.
Дня 10–12 серпня під вечір стрілянини не було, і я, знову ж таки удвох із донькою, вирішив сходити до школи — дістати для неї щось почитати. Тоді вже в школі містився штаб частини, що обороняла сектор фронту біля нашого села. На даху видно дозорчого. Вчителі грілись на сонечку, щоб на випадок стрілянини поховатися в пивниці; тут же походжало кілька військових матросів, озброєних карабінами й ручними ґранатами біля поясів. Я стояв з групою вчителів. Моя донька розмовляла з донькою вчителя Кіпи. До них підійшов молоденький матрос і почав розмову про якісь дрібниці, звичайно, як двадцятилітній хлопчина з сімнадцятилітньою дівчиною. Казав, що їхніх три воєнні кораблі (річкові) стоять біля села, що в них чудесно побудовано сиґналізацію. Ось коли, скажемо, вистрілити з оцього ракетного пістоля червоною ракетою, то це значить, що появився ворог у тому он — він показав напрямок — секторі, а коли вистрілити зеленою… і т. д. Дівчатка почали розпитувати, як то стріляють ракетами. Хлопчисько ніби того тільки й ждав.
— Та ось, — каже, — дивіться…
І випалив. Вибухла ракета. За дві–три хвилини почувся грюкіт, засвистали зправа стрільна, і в показаному цим милим хлопчиною напрямку знялося вгору три стовпи пилу й диму, за ними ще й ще. І що мені було найбільш дивним — це те, що нікого з начальства це не зацікавило. Правда, з вікна другого поверху висунулось якесь кругле обличчя й хрипкий голос байдуже проговорив:
— Що це? А–а, це ти, Сьомко!..
А ось іще цікавіший, чи, вірніше, жахливіший випадок. Одного вечора приходить до нашої хати сусідка й каже моїй дружині, що завтра треба раненько — світком — збігати на торг, бо в дев'ятій годині буде «наступленіє». Один із моїх сусідів, що за першої світової війни пробув три роки на фронті, в тому ж корпусі, де був і я, і який вислужився аж до «мундир–офіцера», особливо висміював «дурних бабів».
— Де ви бачили, люди, щоб таке могли знати баби? Та про це й сам ротний не знає, бо й ротного повідомляють за півгодини перед атакою…
Але… за наше зневажливе ставлення до цих бабських чуток ми, і особливо моя дружина, були покарані. Вона таки не поспішала на торг «світком», а пішла пізніше — десь коло восьмої години. На базарі вже мало що дістала, а коли поверталась додому, то «наступленіє» таки справді почалося. Німці відповіли вогнем по атакуючих і по селу, і їй, бідолашній, довелося з півкілометра пробігти таки під добрим «дощем».
Боюсь, що мені не повірять, бо не можна ж припустити, що населення, серед якого до того ж багато є людей, які, кажучи делікатно, не співчувають большевикам–комуністам, попереджувалось за добу про передбачений наступ. Проте це — факт. Як це сталось — не берусь судити. Цілком можливо, що командира частини було попереджено про наступну атаку. Він необережно сказав про це комусь із офіцерів чи «красних командирів», як їх тоді називали. Той, щоб надати своїй особі ваги, що, мовляв, і йому відомі «воєнні таємниці», — ще комусь, а той — дівчині і т. д. Безперечно, що ця «тайна» того ж дня дійшла і до німців. Наслідки: 70 чи 80 убитих червоноармійців і німці, так би мовити, «на плечах» атакуючих підсунулись на півтора кілометра ближче і залягли безпосередньо за селом.
Пригадую ще один подібний випадок. Між командним складом виділявся один старший лейтенант — типовий червоний командир часів громадянської війни 1918–20 років: зухвалий, хамуватий, типу «дайош–берьош». Він завжди вертівся біля молодиць, і його всі знали. Звали його Петька, прізвища ніхто не знав. Якось приходить моя дружина від сусідів і каже, що цей Петька — «дайош–берьош», хвалився на вулиці дівчатам, що завтра він сам віджене німців «аж за село Стрітовку». І справді, другого дня на південно–західньому відтинку нашого фронту зчинилася значна стрілянина: за автоматами заверещали міномети, а далі й гармати. За годину все затихло. Увечері оповідали, що це той самий Петька, не попередивши свого штабу, навіть сумежних ділянок фронту, повів атаку на німецькі позиції. Я не можу сказати, чим кермувався цей горе–командир: чи йому закортіло дістати ордена за «проявленную в бою с противником инициативу», чи просто довести дівчатам, що й він дечого вартий. Та сила й не в тому. Факт каже сам за себе. Внаслідок цієї операції, після бою «не вернулось» назад двадцять п'ять червоноармійців. Мені потім розповідали вчителі, що ввечері в штабі (школа) цього Петьку — «дайош» розпікав командир, причому було пущено в дію всю совєтську термінологію, аж до сьомого коліна включно. На цьому й скінчилось. Двадцять п'ять червоноармійців «не вернулось» назад, а Петька продовжував потішати дівчат.
Або ось ще один, чи, власне, два випадки, які також не менше характерні для совєтської військової організації. Десь у середині серпня військова частина, що захищала нашу ділянку фронту, була замінена іншою. Ранком одного дня групу з двох офіцерів та п'ятьох червоноармійців вислано до сусіднього прибережного села Витачів. Зараз же по виході з села, в північному напрямку, вони потрапили на мінне поле. Внаслідок цього убито двох бійців і одного офіцера, другого тяжко поранено. Виявилось, що коли попередня частина відходила, то не передала новоприбулій плянів розташування закладених нею мін. Другого
