Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
Професор Г…, добре знаний мені з Н–ського науково–дослідчого інституту, радив не затримуватися в Києві: тепер посилено полюють за технічною інтеліґенцією і силоміць вивозять на Схід, залишаючи родину напризволяще.[67] Так само гарячково виловлюють усіх більш–менш відомих українців та взагалі «національно підозрілих» і ув'язнюють. Всі тюрми та льохи НКВД — переповнені.[68]
Другого дня одвідав я один із заводів нашого тресту. Демонтаж устаткування наближався до кінця. Практично такий демонтаж зводився до варварського нищення машин та станків: багаточисленні дрібні частини машин звалювались на відкриті вантажні вагони і так незмащені, неприкриті, везли їх десь за Урал. Частини одної і тієї ж машини потрапляли до різних вагонів, навіть до різних потягів. На моє завваження старший механік заводу А…, знизнувши плечима, відповів:
— Однаково ж усе пропало: коли що й доїде до Уралу, то все одно це буде лише металевий брухт.
На інших заводах демонтаж відбувався в таких же умовах. Що було важке — нищили на місці. Отже, припустити, що устаткування вивозили, як металевий брухт, також не можна. Злочинне недбале ставлення до дорогих імпортових машин треба пояснити лише цілковитим совєтським безладдям та свідомим саботажем.
Було ясно, що влада гарячково готується до здачі міста ворогові. Одночасно Київська радіовисильня щодня кричала, що «Київ був, є і буде совєтський», що Києва не буде здано ворогові, — але ніхто тому не вірив.
Застосування «наказу тов. Сталіна від 3 липня 1941 р.» не всюди відбувалось однаково. В Запоріжжі, наприклад, більшість заводів, яких там, до речі, дуже багато, висаджено в повітря, в тім числі й міський хлібний завод. При чому останній було висаджено під час роботи, разом із робітниками, що там працювали. Тоді ж було висаджено в повітря великий будинок, в якому містилась хлібна крамниця. Під час вибуху попід стінами того будинку стояло коло сотні людей — хлібна черга, — які чекали на одержання хліба. Про вибух не було попереджено людей, і значна частина із цієї хлібної черги загинула під час вибуху.
Про подробиці цього нелюдського злочину мені розповідала в 1945 році в місті Бамберґ лікарка С…
— «Було це напередодні вступу німців, коли не помиляюсь, 3 жовтня 1941 року, — казала пані С. — В місті — гарячкова евакуація. Дочка нашої знайомої — дружина інженера К., якого в 1938 році було заслано в далекі табори Сибіру «без права листування» — Сусанна стояла в цій черзі. Несподівано наступив вибух. Значна частина тих, що чекали на хліб, загинули під уламками будинку. Населення міста негайно почало рятувальні операції. Між врятованими була й донька інженера К. Під час вибуху стояла вона ліворуч від входу до крамниці. Дверима, що їх вирвало під час вибуху, її притиснуло до цоколя будинку й присипало уламками. Там її й відкопали, тяжко поранену».
Частина комуністів, які виїхали з міста в останніх хвилинах, потрапили до німецьких рук.
Коли на допиті німецький командант запитав одного з тих сталінських молодчиків, нащо вони знищили потрібний для місцевого населення хлібний завод, цей відповів:
— Я діяв відповідно до наказу товариша Сталіна…
— Але нащо разом із заводом ви знищили і кілька сот людей? Ви ж мали ще час попередити цих людей та робітників? — запитав командант.
— Це не наші люди. Совєтські громадяни всі пішли на схід. Ті ж, що залишились тут, чекали вашого приходу. Отже, це ваші люди.
Але уславлене совєтське безладдя перейшло всякі межі, а виконання «наказу товариша Сталіна від 3 липня 1941 року» набрало найжахливіших, мабуть, форм під час знищення Дніпрогесу[69] (Дніпровська гідроелектрична станція). Німецьке військо в тому часі було ще на правому березі Дніпра, в районі Нікополя та Кривого Рогу. Про пляноване висадження в повітря Дніпровської греблі
