Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Це нагадало мені про одну заміжню шкільну подругу, котра на початку війни зізналася, що зараз, без чоловіка, якого призвали, вона в якомусь сенсі почувається фізично краще. Шлюбні обов’язки, мовляв, завжди були для неї болючі й безрадісні, хоч вона щосили приховувала це від чоловіка. Мабуть, це і називають фригідністю. Її тіло не було готове. Я теж почувалась фригідною під час усіх цих злягань. А інакше не могло й не може бути; я хочу залишатися мертвою і без жодних почуттів, доки я — не більше, аніж воєнний трофей.
Близько обіду я випадково врятувала два людські життя. Почалося з того, що один німець, не знайомий мені літній чоловік, постукав у парадні двері й покликав мене. Власне, покликав «пані, котра знає російську».
Я пішла за ним донизу; дуже неохоче, мушу визнати, бо чоловік бурмотів щось про револьвери і розстріл. Внизу стояли поштар із дружиною і — яке ж полегшення — дехто з Анатолевих хлопців, молодших офіцерів. (Завдяки базовим урокам Анатоля я вже досить упевнено розрізняю ранги.) Він уже стояв обличчям до стіни, мовчки, плечі донизу, голова опущена, в домашніх капцях. Вона ж повернула голову й через плече торохтіла, повторюючи одні й ті самі речення.
Що сталося? А ось що: дівчину-втікачку, яка винаймала в поштаря кімнату і ще в суботу зранку голосила, що хоче з усім покінчити, бо більше так не може, впіймали на сходах, а в кишені її пальта знайшли револьвер. Цю пукавку вона привезла, мабуть, іще з дому. Ніхто точно не знає. Вона вирвалася, побігла сходами нагору й утекла від переслідувачів, сховавшись у лабіринті мансард. Відтоді її не бачили. І от кімнати поштаря перевернули догори дном і врешті знайшли — який жах! — портретне фото, на якому зображено дівчину в уніформі СС. Вони взяли світлину з собою, показують її мені; доводиться підтвердити, що це і справді дівчина з Кеніґзберґа. А есесівець на фото — чи то її коханий, чи брат; у нього така сама велика голова.
Тепер же росіяни, схопивши двох стареньких як заручників, готові їх одразу розстріляти, якщо ті не приведуть дівчину чи не скажуть, де вона ховається.
Спершу треба прояснити непорозуміння. Росіяни вирішили, що ці старі — батьки дівчини. Ці чоловіки звикли до справжніх сімей: наші поплутані, розділені, перемішані доми для них дивина. Почувши, що це геть чужі люди, в яких дівчина просто мешкала, вони відразу змінюють інтонації. Літня пані, яка під час нашого обміну репліками налякано зиркала то на росіян, то на мене, замовкає, але відразу ж потому, намагаючись скористатися ситуацією, починає проклинати зниклу, ганити її: мовляв, її до них просто підселили, вона не принесла їм нічого, крім клопотів і безладу, вони вже ситі по горло, їх усе це не дивує… Мовляв, якби вони знали, де та дівчина, то напевно б розповіли; в них немає підстав щось приховувати. І так далі.
Та пані й справді здала б дівчину, якби могла. Вона знову і знову перелякано белькоче те саме, а її чоловік тим часом стоїть мовчазний і непомітний, повернутий обличчям до стіни.
Я без упину говорю, пояснюю росіянам, що дівчина напевно не планувала вбивати з револьвера когось із них, а радше — як я і сама чула — планувала самогубство і, мабуть, уже давно десь застрелилася; скоріше за все, скоро вони знайдуть її тіло. (Слова на позначення самогубства, само-убійство, теж немає в російсько-німецькому солдатському словнику. Я випитала його в Андрєя.)
Поступово атмосфера трохи розрядилася. Я навіть наважилася виставити подружжя поштаря в комічному світлі, як таких собі безнадійних дурників, які ні бельмеса не тямлять. Нарешті чоловік теж повернувся обличчям. Із його відкритого рота ниточками звисала слина, наче в немовляти. Жінка мовчала, а її світлий безумний погляд метався поміж мною і росіянином. Врешті їх обох відпустили, живими.
Мені ще доручили повідомити всім цивільним у будинку, що якщо іще в когось знайдуть зброю, то весь дім — від підвалу до піддашшя — спалять дощенту відповідно до законів воєнного часу. Але дівчину, заприсяглися вони, таки знайдуть і ліквідують.
Мої веселі товариші по чарці геть змінилися. Їх і не впізнати! Ані знаком вони не виказують нашого знайомства, того, що стільки разів пиячили разом зі мною за круглим столом. Не можна покладатися на їхні п’яні співи. Служба службою, а оковита — це тільки оковита, принаймні для цих трьох хлопців. Треба це взяти до уваги й бути з ними обережною.
Після цього я задоволена собою, але й дещо налякана. Ще трохи, і про мене тут знатиме кожен пес, і в цьому й біда. Так, я визнаю: мені страшно, і я хочу залишатися непомітною. Коли я поверталася, підійшов той чоловік, який мене сюди покликав, і попросив перекласти вислів, який він часто чув від росіян: «Ґітлєр дурак!» Я перекладаю: «Гітлер дурень». Вони весь час кажуть це так переможно, наче якесь велике відкриття.
Середа, 2 травня 1945, а також решта дня вівторка
Я провела другу половину вівторка, сидячи на ліжку пана Паулі й записуючи все, що сталося. Задля безпеки останні сторінки цього зошита я оформила як словничок німецько-російських слів, щоб можна було продемонструвати його кожному допитливому росіянину, який сюди ввірветься. Одного разу я вже так зробила, за що отримала похвалу: мене поплескали по плечу.
Під вечір нас потривожили. Хтось підійшов і почав гатити в парадні двері. Я відчинила їх на ланцюжок, побачила щось біле і впізнала пекаря, який був тут у вівторок зранку в своєму робочому халаті. Хотів увійти. Я не хотіла впускати. Вдала, ніби вдома Анатоль. Тоді він почав вимагати від мене іншу дівчину, будь-яку — адресу, інструкцію, де її можна знайти; він, мовляв, готовий дати за це борошно, багато борошна, і мені теж, якщо стану посередницею. Не знаю я жодних дівчат для нього, не хочу знати. Тоді він став нав’язливий, просунув ногу в щілину дверей, розірвав дверний ланцюжок. Я силою виштовхала його геть і грюкнула дверима.
Так, дівчата поступово перетворилися на дефіцитний товар. Тепер ми знаємо час і години, коли чоловіки вирушають полювати на жінок, тож
