Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Близько десятої ми піднялися до книгаря, за чиїми надійними замками й досі ховається понад десяток сусідів. Таємний стукіт дактилем, і нас впускають досередини: запланована зустріч мешканців.
Тиснява чоловіків і жінок. Не так і швидко я впізнала всю підвальну громаду. Дехто має зовсім інший вигляд. Майже в усіх жінок сиве або з сивими пасмами волосся: вони не мають змоги його фарбувати. Обличчя також здаються незнайомими, невпевненими і старими.
Ми сідаємо за стіл, поспіхом, сповнені страху, що наше «зібрання» помітять росіяни і якось неправильно його витлумачать. Якнайшвидше — так швидко, як тільки можу говорити, — я переказую новини, які дізналася з російських газет і почула від росіян, головним чином від Андрєя та Анатоля. Оточення довкола Берліна зімкнулося; всі передмістя зайняли, тільки за Тірґартен і Моабіт іще тривають бої; генералів масово взяли в полон; Гітлер, здається, мертвий, але напевно нічого не відомо; Ґеббельс вчинив самогубство; Муссоліні начебто розстріляли італійці; росіяни стоять на Ельбі, зустрілися там із американцями й братаються з ними.
Всі жадібно слухають, — для них це нова інформація. Я роззираюся навколо і питаю гамбуржанку про її дочку, Штінхен із перев’язаною головою. Вона розповіла мені, виразно наголошуючи кожне «Ш», що її вісімнадцятилітня дочка сховалася на потаємній антресолі й проводить у закутку над кухонною стелею всі ночі й більшу частину дня. Росіяни про цю таємну комірку не знають. Такого в них удома немає. Раніше там ховали валізи, а ще давніше, мабуть, ночували покоївки. Тож тепер Штінхен нидіє у вузькій затхлій кімнатці, де в неї є постіль, нічний горщик і одеколон. І щойно десь чути кроки або будь-який галас, вона, за розповідями матері, швидко зникає за дверима своєї комірчини. Але принаймні Штінхен досі неторкана.
Ми знову спустилися до себе. Наш будинок уже давно належить солдатам. Усюди смердить кіньми. Навколо купи кінського лайна, рознесені солдатськими чоботами. Вони, переможці, себе нічим не обтяжують. Сцяють на стіни, де тільки захочуть. Калюжі сечі й на сходових клітках, і в парадному холі. Мабуть, у покинутих квартирах, які їм дісталися, вони поводяться так само.
В кухні на нас уже чекав юний Ваня, виструнчений, наче вартовий, з автоматом напоготові. З поглядом вірного пса він запропонував супроводити нас у підвал. І знову ми спускаємось у темряву. В чорному проході все ще було кілька росіян, які дрімали, розлігшись посеред дня на справжній постільній білизні, яку десь дістали. В закутку під гвинтовими сходами лежав ще один, перегородивши нам прохід; із-під нього витікала калюжа. Після того як Ваня кілька разів штовхнув його ногою, той із бурмотінням відсунувся вбік. У свої шістнадцять Ваня вже сержант і поводиться відповідно до рангу. Андрєй розповів мені, що юнак працював на одному східно-прусському господарстві як іноземний робітник, а потім приєднався до російського війська, коли воно там проходило, і завдяки якимось героїчним діям просунувся вгору по військовій драбині.
Ми навпомацки рухалися по підвалу й шукали речі вдови. Речі, мені незнайомі, та й сама вдова вже не намагалася їх відрізнити, хапаючи все, що здавалося придатним до вжитку. При тьмяному світлі з верхніх вікон, а також із Ваніним ліхтарем ми збирали картоплини й цибулини та виносили з полиці вцілілі банки з маринадами.
До нас підійшов якийсь хлопець із вузькими очима, відпустив кілька непристойностей, перемежованих німецькими словами. Ваня у відповідь сказав кудись ніби повз нього: «Добре, досить». І вузькоокий забрався геть.
Обід. У нас іще всього вдосталь. Порівняно зі скромними самотніми трапезами, які були в мене в мансарді, тепер я маю сите життя. Більше ніякої кропиви: є м’ясо, сало, масло, горох, цибуля, консервовані овочі. Пан Паулі на своєму ложі страждань наминає за трьох. І тільки коли дійшло до грушевого компоту, він раптом зойкнув і витягнув з рота довгий гострий шматок скла. Я теж відчула в роті гострий зубчик. Банка з компотом, наш підвальний трофей, була розбита.
На вулиці триває війна. Наша нова ранкова й вечірня молитва: «За все це ми дякуємо тобі, фюрере». Речення, яке в мирні роки тисячі разів дублювали на плакатах як похвалу й подяку і яке звучало в промовах. Тепер же, хоч усі слова лишилися ті самі, воно змінило значення, стало насмішкою. Здається, такі речі називають діалектичним поворотом.
Тихе пообіддя. Анатоль із хлопцями кудись пішов. Здається, вони обговорюють святкування першого травня. Ми хвилюємось через це свято. Кажуть, усі росіяни отримають у подарунок горілку.
Анатоль не прийшов. Замість нього пізно ввечері, близько 21-ї, з’явився приземкуватий чоловік, уже літній, із рябим від віспи обличчям і порізаними щоками. Серце калатає. Яке страшне обличчя!
Але в нього несподівано добрі манери, старанна й надзвичайно вишукана мова. Це також перший солдат, який каже мені «гражданка» («громадянко»): так росіяни звертаються до незнайомих жінок, яких не можна назвати «товаришками». Він представляється новим ад’ютантом Анатоля і каже, що той уповноважив його прийти на вечерю й принести з собою все необхідне. Все це він сказав, іще стоячи перед парадними дверима, які я тримала закритими на ланцюжку.
Я впустила його досередини, запропонувала стілець. Звісно, він хотів поговорити. І так, він розуміє, що його обличчя не викликає особливої довіри, тож докладає подвійних зусиль, щоб завоювати симпатію в інший спосіб. Він розповів, що родом із Кавказу — регіону, де бував Пушкін і де він черпав натхнення для власної творчості. Я розуміла не все, він висловлювався дуже по-вченому, формулював довгі й складні речення. Але принаймні я зреагувала на слово «Пушкін» і згадала кілька назв, як-то «Боріс Ґодунов» і «Станційний доглядач». Розповіла йому, що кілька років тому в Німеччині вийшла екранізація цієї повісті — «Поштмейстер». Ця новина його відчутно втішила. Коротше кажучи, справжня салонна розмова; дуже дивно. Я не знаю, як поводитися з цими хлопцями, і щоразу дивуюся тому, як вони нас дивують.
Раптом із кухні чути галас і чоловічі голоси. Невже Анатоль? Низький кавказець каже, що це точно не він, але разом зі мною іде на кухню, звідки вилітає перелякана вдова з криком: «Обережно, Пєтька!»
Пєтька? О, боже милий, то він і досі тут! Пєтька з настовбурченим волоссям і ручиськами лісоруба, «ромео», чиї руки так тремтіли, коли він незграбно белькотів до мене.
Втрьох ми заходимо на кухню. На серванті догорає лампа Гінденбурґа. А ще, похитуючись, блимає із останніх сил ліхтар у руках не знайомого
