Ольга Кобилянська - Володимир Вознюк
У Наугаймі письменниця розпочала писати повість «Ніоба», яку завершила, повернувшись до Чернівців. Дуже хутко підготувала її до друку українською мовою й відразу ж почала перекладати німецькою. Якщо вчитатися в рядки автобіографії «Про себе саму», то можна говорити і про її моральне оздоровлення в Наугаймі: «“Ніобу” написала я просто з причини, коли полюбила [виділено О. Кобилянською. – В. В.] одного «чужинця». Скажу Вам щиру правду, дорогий пане доктор, що не «наш» навчив мене, що це таке правдива, щира, чиста, свята любов [виділено О. Кобилянською. – В. В.], – а чужий, німець. За границею пізнала я його». Перекладаючи німецькою, мабуть, авторка прагнула, щоб і той «чужинець» прочитав твір, хоч офіційна її присвята така: «Високоповажному цісарсько-королівському совітнику і доцентові д-ру Фрідріху Майєрові присвячує авторка». У листі до П. Тодорова від 8 квітня 1905 року вона пояснювала: «“Ніобу” я присвятила старому і щирому приятелеві нашого дому лікареві одному, котрий один причинився до того, щоб я з тяжкої недуги сяк-так вирвалася і що моя дорога мама ще межи живучими. Позаяк новела «Ніоба» – перша [виділено письменницею. – В. В.] праця по моїй недузі, я ж посвятила її чесному німцеві, і тому, а і з інших, дуже для мене важних «літерацьких» причин, я б желала собі, щоб праця вийшла конче і в німецькій мові».
Аналізуючи частину художнього доробку О. Кобилянської початку XX століття, літературознавець Никифір Томашук зауважив: «Основу, на якій формуватимуться безкорисливі благородні й героїчні характери, повинні складати: наука, «новожитня філософія», мистецтво і любов до людини. Такі суспільно-етичні погляди письменниці знайшли своє вираження в “Балаканні про руську жінку”, “Думах старика”, в оповіданні “Ідеї”, повісті “Ніоба”».
Перше десятиріччя XX століття лягло сумним тягарем на хворе серце О. Кобилянської: в 1906 році помирає мати, в 1909 році – брат Володимир. А в 1912 році не стало батька. Однак письменниця не кидає пера. В ці роки вона пише й видає повісті «Ніоба», «В неділю рано зілля копала…», «Через кладку», «За ситуаціями», новели і нариси «Ідеї», «Хрест», «Балаканка про руську жінку», «В долах», «Місяць» та інші.
Звичайно, несприятливі життєві обставини певною мірою позначилися й на художньому доробкові. По суті, чимало з написаного перегукується з мотивами попередніх творів письменниці. А в окремих, особливо в поезіях у прозі, відчутно звучать туга та самотність. Але й для доробку цього періоду характерна віра в майбутнє свого народу, у цих творах утверджується самобутність письменницької манери.
Так, у повісті «За ситуаціями» порушено не нове для О. Кобилянської питання про становище жінки в суспільстві і роль інтелігенції в житті народу, та все ж таки читач деякі вже йому відомі проблеми сприймає й осмислює по-іншому. Цікава її ґенеза. В автобіографії О. Кобилянська зізнавалася: «За “ситуаціями” я написала під враженням гри одної великої драматичної акторки, котра тепер виступає, коли ще жиє, лише в кіно, а то Асти Нільсен. Праця мала бути й їй присвячена. Ах, дорогий пане доктор, в тій праці стільки гарних, безсловесних, мною пережитих хвилин! У ту новелу вложила я послідні лілії [в обох випадках слова виділені письменницею. – В. В.] своєї душі і молодих іще почувань».
Гра датської зірки німого кіно А. Нільсен дуже імпонувала О. Кобилянській, але життєві колізії, імовірно, були взяті з реального життя і сповнені власних почуттів авторки. В. Сімович, давній приятель і редактор деяких творів письменниці, твердив: «Родина Юстинів Пігуляків, сусідів Кобилянської, змальована в повісті «За ситуаціями», а головна героїня твору добре відома кожному чернівецькому українцеві». Ще багатші на необхідну інформацію спогади Степани Садовської: «Справжнім прототипом героїні була піаністка Віденської консерваторії Наталка Пігуляк. В образі батька молодої героїні – піаністки Аглаї ми впізнаємо художника Юстина Пігуляка. Кобилянська довго жила в сусідстві з родиною художника, була завжди там бажаним гостем і дружила з його доньками. Як розповіла мені згодом сама письменниця, вона зачерпнула життєвий матеріал до повісті «За ситуаціями» з сім'ї Пігуляків. Піаністка Наталія Пігуляк була дуже вродливою дівчиною з високорозвинутим інтелектом. З нею часто в моїй присутності Кобилянська вела розмови, цікавилась умовами студентського життя Відня.
Пригадую такий епізод. Якось Ольга Юліанівна прийшла з міста дуже схвильована. Вона розповіла нам, що на неї накинулась Наталчина мати, яка, прочитавши повість, пізнала в ній свою дочку та відносини у сім'ї».
Десятиліттями виношувала О. Кобилянська задум повісті «Через кладку», бажала написати твір, у якому продовжила б тему «Царівни», та вже на іншому рівні, з дещо інакшими акцентами. Був період, коли їй хотілося в образі Богдана Олеся вивести О. Маковея. В образі Мані Обринської, безперечно, багато рис, притаманних і самій, але загалом у героїні багато й від С. Окуневської, очевидно, і від А. Кохановської, інших жінок-інтелігенток.
Велике значення для подальшого письменницького самоутвердження мали тогочасні видання її книг, публікації в німецьких, австрійських, чеських, російських, болгарських часописах, а також пропозиції відомих діячів української культури подати твори до колективних збірників, альманахів: у збірнику «Дубове листя» (1903), упорядкованому М.Коцюбинським, М. Чернявським, Б. Грінченком, помістили «Битву»; в альманасі «З-над хмар і з долин» (1903),укладеному М.Вороним, – поезію в прозі «Мої лілеї», а у виданому І. Липою в Одесі альманасі «Багаття» (1905) – «Думи старика». На прохання М. Коцюбинського О. Кобилянська надіслала до збірника «З потоку життя» новелу «Ідеї» (Херсон, 1905).
Неабиякою подією для письменниці була поява того ж року в Чернівцях унікального видання «За красою». Альманах на честь О. Кобилянської зібрав і видав Остап Луцький – відомий український поет-молодомузівець, журналіст і літературний критик, який протягом деякого часу мешкав у Чернівцях і редагував часопис «Буковина», часто навідувався до письменниці. В листі до X. Алчевської від 30 липня 1907 року О. Кобилянська писала: «Досі мала я при собі дуже доброго товариша в особі Остапа Луцького. <…> Якраз вчора від'їхав, і я чую погану порожнечу…» Він від'їжджав на військову службу до Львова. А в листі до Лесі Українки від 22 грудня 1908 року сказано те, що й досі примушує літературознавців мучитися здогадами: «Займався якийсь час душею одним молодим чоловіком по імені Остапом Луцьким, але тепер вже… перестав і йому вірити. Осип Маковей вбив в чорненькім віру до
