Ольга Кобилянська - Володимир Вознюк
Л. Якобовський популяризував творчість українських письменників у Німеччині, наші співвітчизники, у свою чергу, зробили чимало для того, аби українці мали змогу ознайомитися з його доробком: деякі оповідання завдяки їхньому сприянню були перекладені й видрукувані українською мовою. Леся Українка два його оповідання переклала російською мовою, маючи намір помістити їх разом зі своєю характеристикою творчості німецького письменника в петербурзькому журналі «Жизнь». Щоправда, в журналі такої публікації не було.
Прикметно, що наприкінці XX – на початку XXI століття спілкування між українськими й зарубіжними письменниками ставало звичним явищем. Це домінувало і в середовищі письменників-співвітчизників, а найпоказовіше виявилося саме у взаєминах О. Кобилянської та Лесі Українки. Як ми зауважували, вже в перших листах на Буковину поетеса висловила своє розуміння творчості О. Кобилянської. Актуальним, зокрема, був її лист від 20 травня 1899 року, де Леся Українка наголошувала на відомостях своєї позиції і поглядів деяких галицьких критиків: «Галицька критика докоряє Вам Німеччиною, а я думаю, що в тій Німеччині був Ваш рятунок, вона дала Вам пізнати світову літературу, вона вивела Вас в широкий світ ідеї і штуки, – се просто б'є в очі, коли порівняти Ваші писання з більшістю галицьких (я тут не маю на меті, наприклад, Франка, бо він не належить до більшості); там (у галицьких писаннях) чути закуток, запічок, – у Вас гірську верховину, широкий горизонт». Так, О. Кобилянська пізно навчилася української літературної мови, але, на думку Лесі Українки, «зате Ви навчились її тоді, коли інші одразу думали, що знають». Леся Українка не захоплювалася філософією Ніцше, ідеї та афоризми якого іноді використовувала у своїх творах О. Кобилянська, але ця обставина, вважала поетеса, не могла стати перепоною для їхнього спілкування. Для О. Кобилянської з листа її подруги переконливо прозвучало: «Коли Ви з німецької школи прийшли на Україну, то прийшли свідомо, знаючи, куди й навіщо, отже, тепер нема страху, що Ви покинете її».
Таких думок сповнений і лист Лесі Українки до М. Павлика від 7 червня 1899 року: «З поводу німецької фрази згадала Кобилянську. Щодня хвалю сама себе, що познайомилася з нею, – вона, видно, розумна і хороша дівчина, по листах дуже мені подобається; я вже взяла з неї обітницю, що прибуде до мене в гості в серпні. Щодо Німеччини, то я іншої гадки про се, ніж Ви і всі галичани. Не згубила, а врятувала Кобилянську Німеччина, показала їй ширший європейський світ, навчила ідей, навчила стилю (не в значенні слів, лексики, але в значенні фрази, багатство форми), а розвивши її розум, тим самим виховала для свідомої і розумної служби рідному краю. Кобилянська вже не кинеться в вузький шовінізм, бо звикла до широкого лету думки; гадаю, що й збочення до клерикальства для неї неможливі. Найкращий спосіб втримати Кобилянську при нашій літературі назавжди – се не дорікати їй щодня Німеччиною, не називати чужою екзотичною квіткою, а признати за нею те почесне місце в нашій літературі, на яке вона цілком заслуговує».
Безперечно, так Леся Українка підтримувала О. Кобилянську морально, та закиди щодо «Німеччини» сприймала досить-таки болісно. В листі до О. Маковея від 15 червня 1899 року письменниця скаржилася: «Павлик писав мені, що було би для мене дуже добре, якби я побула довше в Лесі Українки, бо забула би, може, трохи «прокляту Німеччину». Він, певно, не хотячи поранив мене трохи тим словом. Що він знає, чим мені Німеччина ставала в голоді і холоді духовнім!» Останнє речення, як переконуємося, перегукується із процитованими раніше рядками з листів Лесі Українки. Велика поетеса і в наступні роки, якщо була потреба, завжди допомагала О. Кобилянській дружньою порадою, або, як це особливо виявилося після несправедливої критики у статті Сергія Єфремова «В поисках новой красоты», опублікованій у 10—12 книгах журналу «Киевская старина» за 1902 рік, де він звинувачував О. Кобилянську в декадентстві, своїм словом захищала її.
Початок XX століття позначений не тільки новими творчими здобутками, планами, розширенням кола спілкування, а й ударом важкої хвороби. 13 жовтня 1903 року О. Кобилянську вразив частковий лівобічний параліч. Брат письменниці Володимир, свідок лиха, увечері того ж дня повідомив про це листовно старшій сестрі Євгенії та її чоловікові Юліану Урицькому, які тоді мешкали в Димці: «Біля третьої або пів четвертої години пополудні, коли ми з Ольгою разом обідали і розмовляли, помічаю я, що вона починає лепетати і дуже невиразно говорити. Я біжу до лікаря Маєра. Він приходить біля 6-ї ввечері й каже, що ліва сторона в неї паралізована. Правда, вона ще говорить розсудливо і є при пам'яті, але не може, як я помітив, рухати ні лівою рукою, ні лівим плечем. Доктор Маєр вважає, що стан її серйозний, і призначив пузир з льодом на голову і якісь каплі. Я негайно побіг до міста за цими речами, а коли вернув – стан її був незмінний. Батько цілком зломаний і плаче, мати, розуміється, про це нічого не знає. Отже, прошу, як можливо, приїхати. Мати не може обходити, батько загубив голову. В хаті кириня – ставлять піч, коротко – нещастя і вже».
Інформацію про хворобу письменниці містить також лист О. Маковея до Кирила Студинського від 26 жовтня 1903 року: «Про Кобилянську новина з неділі (25/Х) така, що їй нібито ліпше, удар крови на мозок уступився, але власти в лівій части тіла ще не має. На лихо, ще й її стара мати захорувала безнадійно.
Перед донькою затаюють недугу матері і навпаки. Не дай Боже пригоди, смерть одної вбила би другу. Та і так мала надія, щоби О. Кобилянська могла ще в будучности що писати.
Скупість родини – доволі заможної [підкреслення О. Маковея. – В. В.] – довела до сего. Навіть кухарки не тримали, а мешкають від 1 мая с. р. – пожалься Боже! Се й добило Ольгу».
Можна згоджуватися з О. Маковеєм стосовно того, що домашні клопоти, справді, найчастіше і найвідчутніше падали на О. Кобилянську. Очевидно,
