Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський - Бруно Шульц

Я навмисно заступив на терен сексуальності, адже до її відокремлення, до провадження її справ із використанням окремого рахунку ми здавна звикли під тиском життєвої практики. У тому пункті багатошаровість нашої психіки особливо очевидна. Менш очевидна вона на площині загальних моральних, біологічних і товариських оцінок, і тут я вторгаюся до Твого найбільш властивого домену. Я знаю Твою особливу чутливість до цього аспекту, Твою, мало не патологічну (а отже, творчу), стурбованість. Це болісна точка, в якій Твоя перечуленість сягає зеніту, це Твоя Ахіллесова п'ята, яку Тобі свербить і кортить, як наче б Ти з тієї п'яти хотів викувати новий орган, якусь нову руку, чіпкішу, ніж інші. Спробуємо обмежити та виокремити оте особливо болісне й чутливе місце, спробуймо його локалізувати хірургічним шляхом, хоча воно поширюється та розгалужується навсібіч. Мені здається, що Тебе непокоїть і збиває з пантелику факт існування якогось неписаного кодексу вартостей, якоїсь анонімної мафії, якогось невловного для контролю consensus omnium. Поза офіційними цінностями, які ми визнаємо та сповідуємо, ховається якась неофіційна, але потужна змова, невловна й підпільна система — цинічна й аморальна, ірраціональна та глузлива. Та система (адже все це має абсолютні риси послідовної системи) вділяє свою санкцію невірності розпутної жінки, встановлює парадоксальні ієрархії, надає несамовито руйнівної моці пласкому дотепові, заганяє нас під владу солідарного сміху всупереч нашій волі та знанням. Та невловна, ніде не локалізована система, яка пронизує наче поміж елементарними частками наші оцінки, уникає відповідальності та ухиляється від спроб обсадити її та зафіксувати — не врочиста й легковажна, вбивча потужною зброєю смішного — вона у своїй суті є явищем тривожним і особливим. Я не знаю, чи є хтось, хто вільний від її чарів.

Вважаю великою заслугою те, що Ти вперше навів на ці питання наші думки й почуття. Якщо я не помиляюся, Тобі першому вдалося вистежити дракона в його тисячних криївках і сягнути його на відстані простягнутої руки. Мені б уже тепер хотілося приписати Тобі пальму першості як майбутньому вбивці потвори. Бо я вважаю ту анонімну систему злом, яке слід подолати. Саме тому мене непокоять занадто тривалі Твої з ним закулісні зносини. Твої неквапні перешіптування й тривалі переговори, вся Твоя дволична й заплутана політика. Заради Бога, опам'ятайся! Розплющ очі! Побач нарешті, де ворог, а де друзі! Ти, кому судилося вбити дракона, від природи озброєний потужним знаряддям убивства, Ти, із Твоїм загостреним нюхом, який відчуває ворога в найглибшій криївці, — вхопи його, нарешті, іклами, перекинь у писку, двічі клацни зубами й загризи, задуши, перекуси йому горло!

Ні, Вітольде, я вірю в Тебе. Ти лише чаруєш його рухами фокусника, обкурюєш лестощами, гіпнотизуєш і знерухомлюєш у позі вічного ідола, яку Ти йому навіюєш. Авжеж, я Тобі в тому буду секундантом. Ми посадимо її на престолі, пані докторову з Вільчої, осанна, осанна, биймо поклони. Нехай розсядеться, нехай випне білого живота, надимаючись від пихи — пані докторова з Вільчої, одвічний ідол, мета всіх наших тужінь, осанна, осанна, осанна…

Тим часом, коли вона сидить приголомшена, вийшовши зі своїх берегів, із блакитними очима, які нас не помічають і не бачать, — проаналізуймо її обличчя, збагнімо її міну, запустімо зонд на дно того незбагненного обличчя.

Кажеш, що то лик життя? Кажеш, що не тільки ми, мудріші й кращі, маємо право кепкувати з пані докторової, але й за нею визнаєш рівне право на глузування, презирство і кепкування. Ти стаєш на бік нижчого супроти вищого. Ти намагаєшся скомпрометувати наші починання, поставивши перед нашими очима масивне тіло докторової та солідаризуєшся з її тупим реготом. Ти стверджуєш, що в її особі борониш життєздатність, біологію супроти абстракції, супроти нашої відірваності від життя. Якщо біологія, Вітольде, то хіба її сила інерції, якщо життєздатність, то хіба її пасивна важка маса.

Проте авангардом біології є думка, експеримент, творчий винахід. То ми є войовничою біологією, біологією завойовників, то ми далебі життєздатні.

Я не жартую. Я знаю, про що Ти міркуєш, якої невисокої думки про наше життя. І це завдає мені болю. Ти порівнюєш наше життя із життям докторової з Вільчої, і її життя здається Тобі реальним, міцніше закоріненим у ґрунт, а тим часом ми, будуючи попід хмарами, віддані химері під тиском у сотні атмосфер нудьги, дистилюємо наші майже нікому не потрібні твори. Нудьга, Вітольде, спасенна нудьга! То наш високий аскетизм, то наша гидливість, яка не дозволяє нам брати участь у бучних бенкетах життя, то непідкупність нашого смаку, присяжного новим і невідомим «стравам».

Дозволь мені у двох словах сказати Тобі насамкінець, де б я хотів Тебе бачити, де я вбачаю властиве Твоє місце і властивий твій постерунок. У Тобі є матеріал для великого гуманіста. Бо чим же іще є Твоя патологічна чутливість до антиномії, як не тугою за універсалізмом, за гуманізацією  н е л ю д с ь к и х  обширів, за відчуженням партикулярних ідеологій та анексуванням їх на користь великої єдності. Не знаю, на яких шляхах Ти цього осягнеш, але думаю, що саме таким є позитивний сенс і санкція Твоїх починань, які досі полягали в полоханні та підставленні під постріл звіра із тих напівлюдських нетрів.

Вітаю Тебе, Твій

Бруно Шульц

[липень 1936]

До Анджея Плешневича[229]

68

Дорогий і Шановний Пане Анджею[230]!

Втішив мене Ваш лист, я якось не сподівався, що Ви всерйоз поставитеся до своєї обітниці. Колись я знаходив вихід для своєї енергії в написанні листів, то була тоді єдина моя творчість. Шкода, що ми не можемо повернути нашого листування до тамтих часів. Тепер я вже не вмію так писати, і той час, — не такий уже й далекий, — видається мені з перспективи багатим, наповненим і квітучим, у порівнянні з теперішньою сіризною та розпорошеністю. Ви маєте почерк, який мені подобається. На мене справляють добре враження люди, в яких подібний почерк.

Ви переоцінюєте переваги мого дрогобицького становища. Чого мені навіть тут бракує, — то тиші, власної музичної тиші, заспокоєного маятника, підпорядкованого власній гравітації, з чистою лінією руху, не спотвореною жодним стороннім проникненням. Ця субстанціональна позитивна тиша — цілковита — вже сама є сливе творчістю. Ті справи, котрі, як я гадав, хочуть промовити моїми устами, — діються понад певною межею тиші, формуються в осередку, доведеному до досконалої рівноваги. Уже той спокій, який я тут маю, хоча й досконаліший, аніж у ту щасливішу епоху, — став недостатнім для щоразу вразливішої, вибагливішої «візії». Мені