Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський - Бруно Шульц

Мій переклад Кафки невдовзі з'явиться, я надішлю його Вам після появи. Крім того, хочу ще до канікул видати том новел[225], уже опублікованих у журналах, плюс одна більша нова[226]. Я хотів би видати їх із ілюстраціями. Месії не чіпаю.

Даруйте мені, що мало пишу. Сподіваюся, що ми невдовзі побачимося і досхочу наговоримося. Тим часом бажаю Вам сердечно Веселих Свят і всього найкращого.

Бруно Шульц

Дрогобич, 11 IV 1936

До Вітольда Ґомбровича[227]

67

Ти хотів би мене звабити, дорогий Вітольде[228], на арену, оточену зусібіч цікавістю юрми, хотів би бачити мене, роз'юшеного бика, в погоні за розмаєною плахтою пані докторової, а її ефірний амарантової барви пеньюар мав би служити Тобі за покривало, за яким на мене чекають уколи твоєї шпаги.

Слід було, мій дорогий, ужити більш роз'юшливої барви, більш отруйної стріли, трутизни, гострішої, ніж слина пані докторової з [вулиці] Вільчої. Слід було підсунути мені якусь мудрішу пані докторову, привабливішу, котру варто би було підняти на роги. Ти дещо переоцінюєш мою чутливість, інсинуюючи мені оту напхану шматтям ляльку. Старий, пересичений бик, навіть маючи найкращі наміри, не може вдіяти більше, як похилити голову та поглянути жаским, закривавленим оком з-поміж пік, якими Ти мене нафарширував. На жаль, мені бракує шляхетного вогню й тієї сліпої та шаленої люті, яка б мене понесла, за Твоїм задумом, у феєричну атаку. А Ти вже заздалегідь визначив для мене лінії, перекрив і обставив бічні шляхи, щоб загнати мене на сам центр арени. Ти заздалегідь згидив мені посутній розіграш, кваліфікував публіку, визначив акустику місця, докладно окреслив, чого від мене слід очікувати. А що, коли б я й виявився, всупереч конвенціям, биком, биком без честі та честолюбства у грудях, коли б я злегковажив нетерпіння публіки, повернувся задом до пані докторової з [вулиці] Вільчої, до якої ти мене підштовхуєш, і вирушив на Тебе з войовничо піднятим хвостом? Не для того, шляхетний Тореадоре, щоб повалити Тебе з ніг, а щоб підхопити Тебе на хребет — якщо це не манія величі — і винести Тебе поза межі арени, її правил і кодексів.

Адже, скажу це виразно, я не вірю в священний кодекс арен і форумів, ігнорую його і ціную дуже низько, проте Ти, будучи ним захопленим, спорядив його маргінеси в найкращі голоси та коментарі — дивне то, воістину, богослужіння, яке піднімається понад об'єктом свого культу в танках блазнюючої іронії!

Отож, погодься, дорогий Вітольде, щоб ми відкликали оту цікаву тавромахію і, покинувши розпороту ляльку на піску, полишивши гомін розчарованої публіки позаду, вирушили пліч-о-пліч — бик і його тореадор — до виходу, на волю, вільним прогулянковим кроком — заглибившись в інтимну розмову ще до того, як вийдемо з останніх кіл театру.

О ні, що за парадокс! Ти — в ролі захисника публічних форумів і їхньої гучної акустики! Але що таке акустика форуму й арени, які істини та аргументи озвучуються там, і звідки береться той невідпорний заклик до наших сердець і досвіду? Яка ж то частка нашої істоти вибігає йому назустріч, сповнена схвалення та згоди, всупереч нашому достеменному знанню? Ти полюбляєш і цінуєш популярний дотеп, бажаний натовпові дотеп, дотеп, який б'є супротивника, попри його рації та аргументи, прирікаючи на посміховисько, вибиває зброю з рук без схрещення посутніх шпаг? Тебе спокушає безпосередність ефекту, негайна, позалогічна солідарність усіх дружин докторів із [вулиці] Вільчої, оплески всіх посполитих, вітальних, пересічних? Ба більше, із глибин власної істоти Ти бачиш із подивом, як підноситься мимовільна афірмація та солідарність із чимось, що Тобі насправді чуже й вороже? Отож, те, що Тобі здається якоюсь трансцендентною, надіндивідуальною потугою, є лишень слабкістю Твоєї натури. То в нас правує юрма, дорогий Вітольде, юрма, що покутує і закорінена в нас, видає свій рик, глушить нашу обізнаність та судомно підносить наші руки в жесті сліпого схвалення. То рефлекси стада, які затьмарюють у нас ясність суджень, упроваджують архаїчні та варварські методи розумування, арсенал атавістичної, подоланої логіки. Цей дотеп апелює до юрми в Тобі, впевнений, що на той сигнал здійметься в Тобі темний і невиразний — наче ведмідь, привчений до голосу циганської дудки.

Пані докторова з [вулиці] Вільчої! Чи Ти хотів поплутати мої плани, зродити сум'яття в моїх почуттях, ставлячи переді мною як антагоністку представницю консолідованої, солідарної, потужної корпорації, прокладаючи лінії нашої гри одразу ж поруч із розвинутим бойовим статевим фронтом? Чи Ти хотів, у підступності своїй, заманити мене на ті грузькі терени пограниччя, так добре Тобі знані, де компас наших почуттів починає безладно обертатися, полюси моральних означень змінюють свої знаки в дивній амбівалентності, а ненависть і любов утрачають свою недвозначність у великому, повсюдному конфузі? Ні, ні, дорогий Вітольде, я визволився від того, вмію вже протидіяти тому великому конфузові, відокремлювати й розмежовувати те, що чуже навзаєм. Безумовно, я ціную те, й усією душею визнаю, що пані докторова має гарні стегна, але я обмежую той факт до властивої йому сфери. Я вмію запобігти тому, щоб поклоніння ніжкам пані докторової не проникло в аж ніяк не властиву йому сферу. І вся лояльність того поклоніння не перешкоджає мені у сфері інтелектуальній плекати щиру зневагу до її філістерської тупості, до її мислення простими формулами, до всієї тієї чужої мені та ворожої ментальності. Це саме так, я зізнаюся щиро, що ненавиджу пані докторову з [вулиці] Вільчої, істоту, позбавлену будь-якої посутності, дружину лікаря в чистій, дистильованій формі, шкільний приклад дружини лікаря, а навіть просто дружини… хоча в іншій і цілком окремій сфері мені важко опиратися чарівності її ніг.

Без сумніву, ота мерехтлива амбівалентність, ота янусовість моєї істоти, залежна від того, чи бачу я пані докторову як власницю її ніг, чи її інтелекту, інтригує й дивує, манить до снування філософських узагальнень, метафізичної перспективи. Мені здається, що ми тут наче спіймали на гарячому одну із фундаментальних антиномій людської душі, наче натрапили на один із осцилюючих метафізичних вузлів життя.

Я не прихильник легких симпліфікацій, але перш ніж психологія докладніше вивчить ті проблеми, пропоную погодитися з тимчасовим поясненням, що наша сексуальність, разом із навколишньою ідеологічною аурою, належить до іншої епохи розвитку, ніж наш інтелект. Загалом, я вважаю, що наша психіка неоднорідна з огляду на міру розвитку різних сфер, і її антиномії та суперечності можна пояснити співіснуванням і перетином